— Вам краще це випити. Ви пережили страшенний шок.
Віра відпила трішки напою. Її обличчя зарум’янилося.
Філіп Ломбард зі сміхом промовив:
— Що ж, це вбивство пішло не за планом!
Віра озвалася майже пошепки:
— Гадаєте… саме це мало статися?
Ломбард кивнув.
— Очікувалось, що ви знепритомнієте від переляку! Деякі люди знепритомніли б, чи не так, лікарю?
Армстронґ не ствердив однозначно. Він із сумнівом промовив:
— Гм, важко сказати. Молоді здорові особи… без серцевої слабкості. Навряд чи. З іншого боку…
Він підняв склянку з бренді, що приніс Блор. Опустив туди палець, обережно покуштував. Вираз його обличчя не змінився. Він нерішуче промовив:
— Гм, на смак нормально.
Блор погрозливо ступив уперед:
— Якщо ви намагаєтеся сказати, що я щось із цим вдіяв, то я втулю вам у вашу червону пику.
Віра, прийшовши до тями з допомогою бренді, відволікла увагу:
— А де суддя?
Троє чоловіків перезирнулись.
— Дивно… Гадав, він разом із нами прийшов.
Блор сказав:
— Я теж… Що скажете, лікарю, ви піднімались по сходах позаду мене?
Армстронґ промовив:
— Я думав, він за мною слідував… Звичайно, він змушений пересуватись повільніше, ніж ми. Він старша людина.
Вони знову перезирнулись.
Ломбард сказав:
— Це збіса дивно.
Блор вигукнув:
— Ми повинні його знайти!
Він попрямував до дверей. Усі послідували за ним, Віра останньою.
Коли вони йшли сходами вниз, Армстронґ промовив через плече:
— Звичайно, він міг би залишитись у вітальні.
Вони перетнули хол. Армстронґ голосно покликав:
— Ворґрейве, Ворґрейве, де ви?
Відповіді не було. Будинок заповнила мертва тиша, окрім лагідного стукоту дощу.
Потім, при вході до вітальні, Армстронґ непорушно завмер. Усі інші зібрались позад нього і заглядали через його плече.
Хтось закричав.
Суддя Ворґрейв сидів у кріслі з високою спинкою в кінці кімнати. З обох боків від нього горіли свічки. Але що шокувало і вразило спостерігачів, — це той факт, що він сидів одягнений у багряне із суддівською перукою на голові…
Лікар Армстронґ дав знак усім, щоб тримались подалі. Він сам попрямував до безмовної постаті з широко розплющеними очима, похитуючись, наче п’яний.
Він нахилився вперед, вдивляючись у непорушне обличчя. Потім різким рухом зірвав перуку. Вона впала на підлогу й оголила високе лисе чоло з круглою плямою на самій середині, з якої щось капало.
Лікар Армстронґ підняв неживу руку й помацав пульс. Потім повернувся до всіх інших.
Він промовив голосом беземоційним, мертвим, далеким:
— Його застрелили…
Блор сказав:
— Боже… револьвер!
Лікар закінчив таким самим в’ялим голосом:
— Влучило йому в голову. Моментально.
Віра згорбилась над перукою. Вона заговорила, і голос її тремтів від жаху:
— Зникла сіра вовна міс Брент…
Блор додав:
— І багряна шторка з ванної…
Віра прошепотіла:
— Ось для чого це було потрібно…
Раптом Філіп Ломбард зареготав — високим неприродним сміхом.
— «П’ятеро солдатиків правом захопились, Засудили одного — четверо лишилось». Ось і настав кінець кривавому судді Ворґрейву. Уже не буде виголошень вироків! Уже не буде одягання чорної шапочки! Ось останній раз, коли він засідатиме в суді! Не буде вже заключних промов судді й посилання невинних людей на смерть. От Едвард Сетон би сміявся, якби був тут! Боже, ото сміявся б!
Його емоційний вибух шокував і налякав усіх інших.
Віра закричала:
— Лише сьогодні вранці ви сказали, що це був саме він!
Обличчя Філіпа Ломбарда змінилось… протверезіло.
Він промовив тихим голосом:
— Знаю, що казав… Що ж, я помилявся. Ось іще раз була доведена невинність одного з нас — занадто пізно!
Розділ чотирнадцятий
I
Вони віднесли суддю Ворґрейва нагору в його кімнату й поклали в ліжко.
Знову зійшли вниз і стояли в холі, дивлячись одне на одного.
Блор важко промовив:
— Що нам тепер робити?
Ломбард швидко відповів:
— Щось поїсти. Їсти потрібно, знаєте.
І вони знову пішли до кухні. Знову відкрили бляшанку з язиком. Вони жували механічно, майже не відчуваючи смаку.
Віра сказала:
— Я більше ніколи не їстиму язик.
Вони завершили трапезу. І сиділи навколо обіднього столу, вдивляючись одне в одного.