Розділ п’ятнадцятий
I
Троє людей сиділи в кухні за сніданком.
Надворі світило сонце. Був чудовий день. Шторм ущух.
Та зі зміною погоди прийшла зміна у настрої ув’язнених на острові.
Вони почувались наче люди, які щойно прокинулись від нічного жахіття. Було небезпечно, так, але було небезпечно при денному світлі. Паралізуюча атмосфера страху, що вчора огорнула їх, наче ковдра, коли за вікном гудів вітер, уже минула.
Ломбард сказав:
— Ми спробуємо подати сигнали за допомогою дзеркала з найвищої точки на острові. Сподіваюсь, якийсь мудрий чолов’яга, блукаючи скелями, розпізнає сигнал SOS, коли його вгледить. Увечері ми можемо спробувати розпалити багаття, хоча дров не так і багато, але тоді вони можуть подумати, що тут пісні, танці та радощі.
Віра промовила:
— Я впевнена, хтось зрозуміє Морзе. І прийдуть нас забрати. Задовго до того, як настане вечір.
Ломбард сказав:
— Протягом усієї ночі стояла гарна погода, та море було неспокійне. Жахливі хвилі! Ніхто до завтра не зможе підпливти човном близько до острова.
Віра вигукнула:
— Ще одна ніч тут!
Ломбард здвигнув плечима:
— Можливо, це так! Ще двадцять чотири години. Якщо ми їх переживемо, то, я гадаю, з нами все буде гаразд.
Блор прокашлявся. А тоді промовив:
— Нам потрібно розібратись. Що ж сталося з Армстронґом?
Ломбард нагадав:
— Поки що в нас єдиний доказ. Лише троє солдатиків залишилось на обідньому столі. Схоже на те, що Армстронґ зустрів свою смерть.
Віра спитала:
— То чому ви не знайшли його тіла?
Блор підхопив:
— Власне.
Ломбард похитав головою. Він сказав:
— До біса дивно… неможливо було б не помітити.
Блор із ноткою сумніву припустив:
— Можливо, його викинули в море.
Ломбард різко відповів:
— Хто? Ви? Я? Ви бачили, як він ішов крізь вхідні двері. Ви прийшли й знайшли мене в моїй кімнаті. Ми пішли шукати разом. Коли ж, до чорта, я мав час його вбивати й носити його тіло по острову?
Блор сказав:
— Я не знаю. Та я знаю одну річ.
Ломбард поцікавився:
— І що це?
Блор сказав:
— Револьвер. То був ваш револьвер. Він знову у вас. Немає доказів, що він не був у вас увесь цей час.
— Ну ж бо, Блоре, нас усіх обшукували.
— Так, ви могли б його перед цим заховати. А опісля забрали знову.
— Мій дорогий дурнику, я присягаюсь, що його мені підкинули назад у шухляду. Та знахідка стала найбільшим сюрпризом у моєму житті.
Блор сказав:
— Ви просите нас у таке повірити! Якого біса Армстронґ чи будь-хто інший поклав би його назад?
Ломбард розпачливо стенув плечима.
— Не маю жодного уявлення. Просто божевілля. Це останнє, чого можна було б очікувати. У цьому немає сенсу.
Блор згодився:
— Так, немає. Ви могли б вигадати щось краще.
— Це й доводить, що я кажу правду, хіба ні?
— Мені так не здається.
Філіп підтакнув:
— Звичайно, вам не здається.
Блор сказав:
— Погляньте, містере Ломбард, якщо ви чесна людина, як ви намагаєтесь показати…
Філіп пробурмотів:
— Коли це я заявляв, що я чесна людина? Ні, насправді я ніколи такого не говорив.
Блор флегматично продовжував:
— Якщо ви кажете правду… ви можете вчинити лише так. Доки револьвер у вас, то міс Клейторн і я покладаємось на вашу милість. Єдиний справедливий вчинок — це покласти револьвер до всіх інших речей під замком, і ви, і я надалі матимемо два ключі.
Філіп Ломбард запалив цигарку.
Вдихаючи дим, він промовив:
— Не будьте дурнем.
— Ви на це не погоджуєтесь?
— Ні, не погоджуюсь. Це мій револьвер. Мені він потрібен, щоб себе захистити… і я його не віддам.
Блор сказав:
— У такому разі ми змушені дійти певного висновку.
— Що я — А. Н. Оуен? Думайте, що вам, у біса, завгодно. Та я вас запитаю, якщо це так, то чому я вас не пристрелив із револьвера минулої ночі? Я міг би, разів із двадцять.
Блор похитав головою:
— Я не знаю… і це факт. У вас, напевно, є на це свої причини.
Віра, яка не брала участі в суперечці, озвалася:
— Гадаю, ви обидва поводите себе, як ідіоти.
Ломбард глянув на неї.
— А це ж чому?
Віра нагадала:
— Ви забули той дитячий вірш. Ви що, не помічаєте там підказки?
І виразно продекламувала:
— Четверо солдатиків плавали у морі,