Один піймався на гачок, їх зосталось троє.
Вона продовжувала:
— «Піймався на гачок» — це головна підказка. Армстронґ — не мертвий… Він забрав порцелянового солдатика, щоб ви подумали, ніби він мертвий. Кажіть, що хочете, та Армстронґ — і досі на острові. Його зникнення — це лише приманка, щоб ми клюнули та піймались на гачок…
Ломбард знову сів.
Він сказав:
— Знаєте, можливо, ви маєте рацію.
Блор промовив:
— Авжеж, але якщо це так, то де він? Ми все обшукали. Усередині та назовні.
Віра іронічно нагадала:
— Ми всі шукали револьвер, чи не так, і не змогли його знайти? Та він десь був увесь цей час!
Ломбард пробурмотів:
— Є невелика різниця у розмірі, моя дорога, між чоловіком і револьвером.
Віра промовила:
— Мені байдуже. Я впевнена, що маю рацію.
Уже пробурмотів Блор:
— Сам себе підставляє, чи не так? Самим згадуванням у вірші про попадання на гачок. Він міг би написати якось інакше.
Віра закричала:
— Та чи ви не бачите, що він — божевільний? Усе це — божевілля! Саме дотримання слів у вірші — це божевілля! Перевдягання судді, вбивство Роджерса, коли він рубав дрова… отруєння місіс Роджерс медикаментами, щоб вона не прокинулась… підкинути джмеля, коли померла міс Брент! Це все схоже на жахливу дитину, що бавиться у гру. Усе повинно підходити.
Блор сказав:
— Так, ви праві. — Він задумався на хвилину. — У будь-якому разі, на острові немає звіринця. Для нього це може стати справжнім клопотом.
Віра закричала:
— Чи ви не розумієте? Ми — звіринець… Минулої ночі ми мало були схожі на людей. Ми — звірі…
II
Вони провели ранок на скелях, по черзі блискаючи дзеркальцем до материка.
Ніщо не вказувало на те, що їх хтось помітив. Жодних сигналів у відповідь. День був гарний, з легкою імлою. Унизу море підіймалось величезними хвилями. Не було жодного човна. Вони провели ще один безплідний обшук острова. Не було жодного сліду зниклого лікаря.
Віра подивилась угору на будинок звідти, де вони стояли.
З ледь помітним тремтінням у голосі вона промовила:
— Тут, на відкритому просторі, почуваєшся безпечніше… Не повертаймося знову до будинку.
Ломбард підтримав її:
— Непогана ідея. Ми тут у достатній безпеці, ніхто до нас не дістанеться, щоб ми не помітили здалеку.
— Залишимось тут, — сказала Віра.
Блор мовив:
— Десь потрібно провести ніч. Ми тоді змушені будемо повернутись до будинку.
Віра затремтіла.
— Я не можу цього винести. Я не можу пройти через іще одну ніч!
— Ви перебуватимете в безпеці — замкнені у своїй кімнаті, — сказав Філіп.
Віра пробурмотіла:
— Гадаю, так. — Вона випростала руки, мимрячи собі під ніс: — Як добре… знову відчути сонце…
Вона подумала: «Як дивно… Я — майже щаслива. Проте, гадаю, я — у справжній небезпеці… Якось… зараз… ніщо не має значення… у денному світлі… Я почуваюсь сповненою сил… Я відчуваю, що не можу померти…»
Блор дивився на свій наручний годинник. Він промовив:
— Друга година. Як щодо обіду?
Віра вперто стояла на своєму:
— Я не повернусь до будинку. Я залишаюсь тут — на відкритому просторі.
— Ну ж бо, міс Клейторн. Ви повинні зараз підтримувати сили, знаєте.
Віра наполягала:
— Від одного вигляду консервованого язика мене знудить! Я не хочу їсти. Деколи люди не їдять днями, коли вони на дієті.
Блор зітхнув:
— Що ж, а мені потрібно приймати їжу регулярно. Що ви скажете, містере Ломбард?
Філіп сказав:
— Знаєте, я не в захваті від ідеї із консервованим язиком. Залишусь тут, із міс Клейторн.
Блор завагався. Віра промовила:
— Зі мною все буде гаразд. Я не думаю, що він мене застрелить одразу ж, як ви повернетеся спиною, якщо це саме те, чого ви боїтесь.
Блор відповів їй:
— Добре, нехай буде по-вашому. Але ж ми домовились триматися разом.
Філіп сказав:
— Це ви самі виявили бажання піти до лева у лігво. Піду з вами, якщо хочете.
— Ні, не підете, — заявив Блор. — Ви тут залишитесь.
Філіп засміявся.
— Ви досі мене боїтесь? Ну ж бо, я міг би вас обох у цю ж хвилину застрелити, якби хотів.
Блор промовив:
— Так, але тоді все буде не за планом. За планом — по одному і в різний спосіб.
— Власне, — звернув увагу Філіп, — здається, ви багато про це знаєте.
— Звичайно, — сказав Блор, — трішки моторошно йти до будинку самому…