Вона знову повторила, і її голос тремтів і ламався:
— Він мав форму ведмедя.
III
Філіп схопив її за плече. Його голос був нетерплячий та озлоблений.
— Це все пояснює. Армстронґ переховується десь у будинку… Я таки дістану його.
Віра притиснулася до нього й закричала.
— Не будьте дурнем! Тепер наша черга! Ми наступні. Він хоче, щоб ми шукали його! Розраховує на це!
Філіп зупинився й задумливо сказав:
— Можливо, ви маєте рацію.
— У будь-якому разі, тепер ви визнаєте, що мої підозри підтвердилися, — наполягала Віра.
Ломбард кивнув.
— Так, ви виграли. Це справді Армстронґ. Але де ж до дідька він сховався? Ми ретельно прочесали всю територію острова.
— Якщо ви не знайшли його вчора ввечері, то й тепер не знайдете його… Це здоровий глузд.
Ломбард неохоче погодився:
— Так, але…
— Він, напевно, підготував сховок раніше. Природно, що він мав таке зробити. Знаєте, секретне місце, як у старовинних маєтках.
— Це не старий дім.
— Але Армстронґ міг зробити сховок.
Філіп похитав головою.
— Того першого ранку ми вимірювали будинок. Клянусь, що потаємних схованок там немає.
— Має бути.
— Хотів би я подивитися.
— Так, хочете подивитися! — закричала Віра. — А він це розуміє! Він усередині, просто чекає на вас!
Висунувши револьвер із кишені, Ломбард сказав:
— Ви ж знаєте, що в мене є револьвер.
— Ви говорили, що Блор упорається, що він сильніший, ніж Армстронґ. Фізично — так, і він був насторожі. Але Армстронґ божевільний! Перевага на боці божевільного. Він удвічі хитріший, ніж нормальна людина.
Ломбард засунув револьвер у кишеню.
— Тоді ходімо звідси.
IV
Через якийсь час Ломбард запитав:
— Що ж ми робитимемо вночі?
Віра не відповіла. Він докірливо продовжив:
— Ви про це не думали?
Вона безпорадно сказала:
— Що ми можемо зробити? Боже мій, я боюся…
Філіп Ломбард примирливо сказав:
— Погода прекрасна. Ніч буде місячна. Треба знайти місце якнайвище, можливо, на вершині скелі. Там ми сидітимемо й чекатимемо ранку. Головне — не заснути… Ми повинні весь час бути насторожі. Якщо хтось підійде до нас, я стрілятиму! — Він на мить замовк. — Але вам буде холодно в тонкій сукні.
Віра хрипко розсміялася.
— Холодно? Я була б холодніша, коли б померла.
— Так, це правда, — тихо сказав Ломбард.
Віра засовалася.
— Я збожеволію, якщо ще трохи тут посиджу. Пройдімося трохи.
— Добре.
Вони повільно проходжувалися вздовж скель, що нависали над морем. На заході сідало сонце. М’яке вечірнє світло огортало їх золотистою загравою.
Ураз Віра промовила з нервовим смішком:
— Шкода, що ми не можемо скупатися…
Філіп подивився на море. Раптом він сказав:
— Що це таке? Бачите? Біля великого каменя? Ні, трохи далі, вправо.
Віра придивилася.
— Схоже, то чийсь одяг.
— Якогось плавця, так? — Філіп засміявся. — Дивно. Мабуть, то просто водорості.
— Підійдімо й погляньмо, — запропонувала Віра.
— Це одяг, — сказав Ломбард, коли вони підійшли ближче. — Купка одягу. Он черевик. Ходімо, видряпаймося сюди.
Вони перелізли через каміння.
Віра завмерла.
— Це не одяг… Це чоловік…
Тіло застрягло між двома каменями, його викинуло сюди під час припливу.
Ломбард і Віра дісталися до тіла. Перевернули його.
Посиніле обезкровлене обличчя — страхітливе обличчя утопленика.
— Боже мій! Це ж Армстронґ… — вигукнув Ломбард.
Розділ шістнадцятий
I
Пройшла ціла вічність… Крутилися і вирували світи… Час застиг на місці… Усе завмерло на тисячу віків…
Ні, пройшла лише хвилина…
Двоє людей стояли та дивилися на мерця.
Повільно, дуже повільно, Віра Клейторн і Філіп Ломбард підняли голови й подивилися в очі одне одному…
II
Ломбард розсміявся.
— Отак воно, Віро?
Віра сказала:
— На острові немає нікого, ні живої душі… окрім нас двох.
Вона ледь чутно шепотіла.
Ломбард сказав:
— Точно. Тепер ми знаємо, хто є хто, правда?
— А як усе задумано, отой трюк із мармуровим ведмедем! — сказала Віра.
Він знизав плечима.
— Надзвичайний фокус, люба. Яка майстерність…
Їхні очі зустрілися знову.