Віра подумала: «Чому я раніше не розглядала його обличчя краще? Вовк… Ось хто він… Обличчя вовка… Жахливі зуби…»
Ломбард, порушивши мовчанку, загрозливо прогарчав:
— Це кінець, розумієте. Нарешті ми знаємо правду. І це кінець…
Віра спокійно сказала:
— Я розумію…
Вона дивилася на море. Генерал Макартур також дивився на море… Коли це було? Учора? Чи позавчора? Він також сказав: «Це кінець…»
Він вимовив слова з покорою, майже із задоволенням.
Але у Віри сама думка про смерть викликала протест.
Ні, це не може бути кінцем.
Вона подивилася на утопленика.
— Бідний лікар Армстронґ…
— Що це? Жіночий жаль? — поглузував Ломбард.
— Чому ні? У вас немає почуття жалю?
— До вас я не відчуваю жалю. Навіть не очікуйте.
Віра знову подивилася на тіло:
— Треба витягнути його звідси. Занести в будинок!
— До інших жертв, гадаю? Усе чисто та охайно. Як на мене, тіло може залишатися тут.
— У будь-якому разі, треба відтягти тіло, щоб його не змило хвилями.
Ломбард розсміявся:
— Як скажете…
Він нахилився і потягнув тіло. Віра схилилася, щоб допомогти йому. Вона тягла з усіх сил.
Ломбард задихався.
— Робота не з легких.
Однак вони таки змогли витягнути тіло вище лінії припливу.
Ломбард сказав, випрямляючись:
— Задоволені?
— Майже.
Її тон насторожив його. Він обернувся. Уже тягнучись за револьвером, розумів, що його кишеня порожня.
Віра позадкувала на кілька кроків, тримаючи в руці револьвер.
— То от у чому полягав секрет жіночого піклування! Ви хотіли добратися до моєї кишені?
Вона кивнула.
Вона тримала револьвер твердо та рішуче.
Смерть дихала Філіпу Ломбарду в обличчя. Він знав, що ніколи вона не була так близько.
Проте він ще не здавався.
— Віддайте револьвер, — сказав він командним тоном.
Віра розсміялася.
Ломбард сказав:
— Ну ж бо, віддайте зброю!
Його розум працював швидко. Як? У який спосіб? Заговорити її? Змусити її почуватися у безпеці? Чи раптово напасти?
Усе своє життя Ломбард вибирав ризик. Він вирішив ризикнути й тепер.
Він говорив спокійно, переконливо:
— Послухайте, люба моя, просто послухайте…
І раптом кинувся до неї. Швидкий, як пантера, спритний, як велетенська кішка.
Віра інстинктивно натиснула на спусковий гачок…
Тіло Ломбарда застигло в стрибку й звалилося на землю.
Віра обережно підійшла до лежачого, тримаючи револьвер напоготові.
Але осторога була зайвою.
Філіп Ломбард був мертвий: куля пройшла крізь серце.
III
Віра відчула полегшення — неймовірно сильне полегшення.
Нарешті все було позаду.
Страху більше не було. Нерви заспокоїлися…
Вона одна на острові.
Наодинці з дев’ятьма трупами…
То й що? Вона жива…
Вона сіла — безмежно щаслива, безмежно спокійна.
Страху не було.
IV
Сонце сідало, коли Віра нарешті заворушилася. Через запізнілий шок вона якийсь час не могла поворухнутися. Вона не відчувала нічого, крім благословенного почуття безпеки.
Тепер вона усвідомила, що голодна й хоче спати. Перш за все спати. Вона хотіла впасти на ліжко й спати, спати, спати…
Завтра, можливо, її врятують — хоча насправді їй було байдуже. Вона була не проти залишитися тут. Не тепер, коли вона сама…
О! Благословенне, благословенне місце…
Вона піднялася і глянула в бік будинку.
Уже не потрібно боятися! Жахіття не підстерігають її там. Просто звичайний, добре збудований сучасний будинок. І все ж іще вранці вона не могла дивитися на нього, не здригнувшись.
Страх — яке дивне відчуття…
Добре, тепер усе скінчено. Вона подолала, перемогла найбільшу смертельну небезпеку. Завдяки своїй догадливості та проворності вона відплатила вбивці його ж монетою.
Вона рушила у напрямку будинку.
Сонце сідало. Небо на заході було помережане червоними та помаранчевими смугами. Красиво й спокійно…
«Можливо, усе це сон…» — подумала Віра.
Вона втомилася… жахливо втомилася. Її тіло боліло, повіки склеювалися. Більше не треба боятися… Можна спати. Спати… спати… спати…
Можна спокійно спати, оскільки вона одна на острові. Зоставили солдатика сумного і самотнього. Вона всміхнулася.
Вона увійшла в парадні двері. У будинку панував дивний спокій.
Віра подумала: «За звичних обставин ніхто не зміг би заснути в будинку, де покійники майже в кожній кімнаті!»