Можливо, варто піти на кухню і приготувати собі щось поїсти?
Вона завагалася, а тоді вирішила відмовитися від ідеї. Вона була надто втомлена…
Вона зупинилася біля дверей їдальні. Посеред столу й досі стояли три маленькі порцелянові статуетки.
Віра розсміялася:
— Ви відстали від часу, любі мої.
Вона взяла дві фігурки й викинула їх через вікно. Вона чула, як вони розбилися об кам’янисту долівку тераси.
Останню статуетку вона підібрала й тримала у руці.
— Ти можеш піти зі мною. Ми перемогли, мій любий! Ми перемогли!
Від сутінкового світла у залі ледь виднілося.
Віра, затиснувши в руці маленького солдатика, почала підніматися сходами. Повільно, бо її ноги уже ледве пересувалися.
«Зоставили солдатика сумного і самотнього». Як там закінчувалося? Так! «Він одружився й не лишилось жодного».
Одружився… Смішно, раптом їй здалося, що в будинку був Г’юґо…
Яке сильне відчуття. Так, Г’юґо чекав її на другому поверсі.
Віра сказала собі:
— Не будь дурною. Ти така втомлена, що уявляєш собі найфантастичніші речі…
Вона повільно піднялася сходами…
На верхній сходинці щось безшумно випало в неї з руки на м’який ворсистий килимок. Вона навіть не помітила, що впустила револьвер. Вона тільки усвідомлювала, що тримала в руках маленьку порцелянову статуетку.
Як тихо в будинку! Але їй не здавалося, що в будинку порожньо.
Там, нагорі, Г’юґо чекав на неї.
«Зоставили солдатика сумного і самотнього»… Що ж там у останньому рядку? Щось про одруження… Чи щось схоже?
Вона підійшла до своєї кімнати. Г’юґо чекав її всередині, вона була майже певна.
Вона відчинила двері…
Вдихнула…
Що це… що звисає з гачка на стелі? Шнур із готовою петлею… І стілець, щоб вилізти на нього… його потім можна просто штовхнути…
Ось чого хотів Г’юґо…
Звичайно, це ж останній рядок лічилки:
«То він повісився з нудьги і не лишилось жодного».
Мала порцелянова фігурка випала з її руки, покотилася по підлозі й розбилася об ґратки каміна.
Віра механічно рухалася вперед. От де кінець — тут, де холодна мокра рука (звісно ж, Сирілова) доторкнулася до її шиї…
«Сиріле, можеш плисти до скелі…»
Отак сталося вбивство, так легко!
Але потім ти постійно пригадуєш…
Вона стала на стілець, дивлячись прямо, як сновида… Накинула на шию петлю.
Г’юґо прийшов, щоб побачити, чи зробить вона те, що повинна. Вона штовхнула стілець…
Епілог
Сер Томас Ледж, помічник комісара Скотленд-Ярду, роздратовано сказав:
— Але ж усе це неймовірно!
Інспектор Мейн шанобливо підтакнув:
— Звичайно, сер.
Помічник комісара продовжував:
— Десятеро людей загинули на острові, на якому немає жодної живої душі. Це ж нісенітниця!
Інспектор Мейн флегматично сказав:
— Та все ж це сталося, сер.
Сер Томас Ледж вигукнув:
— Хай йому трясця, Мейне! Хтось же мусив їх убити.
— Сер, у цьому й проблема.
— У доповіді лікаря є щось корисне?
— Ні, сер. Ворґрейва та Ломбарда застрелили, першого — у голову, другого — у серце. Міс Брент і Марстон померли від отруєння ціанідом. Місіс Роджерс померла від передозування хлоралом. Голову Роджерса розрубали. Голову Блора розчавили. Армстронґ помер від утоплення. Череп Макартура проломлений ударом по потилиці, а Віра Клейторн була повішена.
Помічник комісара поморщився:
— Це брудна справа. — Хвилину чи дві він думав. А потім сердито спитав: — Ви хочете сказати, що не дізналися нічого цікавого в населення Стіклгевена? Чорт забирай, вони повинні щось знати.
Інспектор Мейн знизав плечима:
— Вони звичайні трудівники моря. Вони знають, що острів купив чоловік на прізвище Оуен — і це все.
— Хто привозив на острів провізію і зробив усі необхідні приготування?
— Чоловік на ім’я Морріс. Айзек Морріс.
— І що ж він про все це каже?
— Він нічого не може сказати, сер, він мертвий.
Помічник комісара насупився.
— Ми щось знаємо про цього Морріса?
— О, так, сер, про нього ми знаємо. Він був не надто порядним джентльменом, той містер Морріс. Три роки тому він був причетний до справи шахрайства з акціями Беніто — ми впевнені, хоча не можемо цього довести. І він був замішаний у наркоторгівлі. І знову ж таки, ми не можемо цього довести. Цей Морріс був дуже обережним чоловіком.