— Гадаю, це через спеку. Не знаєте, кого ми чекаємо?
— Не маю найменшого уявлення.
Почувся голосний протяжний гудок.
— А от і потяг, — мовив Ломбард.
На виході зі станції з’явився високий старий чоловік, судячи з усього, колишній військовий. Коротке сиве волосся, акуратно підстрижені білі вуса.
Носильник, трохи похитуючись від ваги масивних шкіряних валіз, указав на Віру та Ломбарда.
Віра впевнено виступила вперед і промовила:
— Я — секретарка місіс Оуен. На нас чекає машина. — І додала: — А це містер Ломбард.
Вицвілі голубі очі, проникливі, попри вік, оцінювали Ломбарда. На мить у них майнуло судження, яке б прозвучало так: «Приємний молодий чоловік. Але щось у ньому насторожує…»
Трійця сіла в таксі. Вони проїхали сонними вуличками Оукбриджа, потім — милю головною дорогою на Плімут, і нарешті звернули на лабіринт ґрунтових путівців: вузьких, урвистих, оточених зеленню.
Генерал Макартур сказав:
— Зовсім не знаю цю частину Девону. Я живу в східному Девоні, на кордоні з Дорсетом.
— Тут дуже гарно, — промовила Віра. — Пагорби, червонозем і все таке зелене й квітуче.
Філіп Ломбард критично зауважив:
— Дещо закрито… Мені подобаються вільні простори. Там, де видно, що відбувається навколо…
— Певно, ви побачили трохи світу? — звернувся до нього генерал Макартур.
Ломбард знехотя знизав плечима:
— Та довелося поблукати світами, сер.
«Зараз запитає, чи був я на війні, — подумав він. — Ці старі військові завше питають».
Але генерал Макартур і словом не обмовився про війну.
II
Вони виїхали на звивистий пагорб і спустилися зигзагоподібним шляхом до Стіклгевена: це була просто купка будиночків з одним-двома рибальським човнами, витягнутими на берег.
У вечірній заграві вони вперше побачили на півдні Солдатський острів, що здіймався над морем.
Віра здивувалася:
— Далеченько.
Вона уявляла його по-іншому: поруч із берегом, з чудовим білим будинком на пагорбі. Та будинку взагалі не було видно, тільки чіткий обрис скелі, що нагадувала гігантську голову. У ній було щось зловісне. Віра злегка здригнулася.
Біля невеликого трактиру «Сім зірок» сиділо троє людей. Було видно згорблену фігуру старого судді, прямий силует міс Брент і поруч іще якогось кремезного, грубуватого на вигляд чоловіка, який підійшов до прибулих.
— Я подумав, що треба й вас почекати, — сказав він. — Попливемо разом. Дозвольте представитися. Мене звати Девіс. Я із Наталя. Південна Африка — моя батьківщина, ха, ха.
Він весело розсміявся.
Суддя Ворґрейв подивився на нього з явною неприязню. Здавалося, він попросить його покинути залу суду. Міс Брент міркувала, чи до вподоби їй люди з колоній.
— Можливо, хтось із вас перехилить зі мною чарочку перед тим, як сядемо на судно? — гостинно запитав містер Девіс.
Ніхто не прийняв його пропозицію, тому містер Девіс повернувся і підняв пальця.
— То не затримуйтеся. Наші любі господарі чекають нас.
Він зауважив дивне напруження на обличчях інших. Нібито згадка про господаря та господиню справила на гостей дивний паралізуючий ефект.
У відповідь на Девісів жест пальцем рибалка, що сидів неподалік, опершись на стіну, наблизився до них. Його розкачування під час ходьби видавало справжнього моряка. У нього було обвітрене обличчя і темні очі з ледь ухильним поглядом. Він говорив із м’яким девонським акцентом.
— Ви готові вирушати, леді та джентльмени? Човен чекає. Ще двоє чоловіків добираються машиною, але містер Оуен казав не чекати їх, бо хтозна, коли саме вони можуть приїхати.
Уся компанія піднялася, і гід повів їх до кам’яного молу. Збоку був пришвартований моторний човен.
Емілі Брент сказала:
— Невеличке суденце.
Власник човна запевнив:
— Човен чудовий, мем. Ви й оком не встигнете моргнути, як він доставить вас до Плімута.
Суддя Ворґрейв різко перервав його:
— Нас тут доволі багато.
— Він вмістить удвічі більше, сер.
Філіп Ломбард мовив своїм приємним голосом:
— Усе гаразд. Погода прекрасна. На морі жодної хвилі.
Ледь наважившись, не без допомоги, міс Брент піднялася на човен. Інші вчинили так само. Компанія ще трималася відчужено. Немов кожен з них дивився на інших із підозрою.
Вони саме збиралися відчалювати від берега, коли їхній провідник завмер із багром у руці.
Стрімкою доріжкою до села наближався автомобіль. Він був напрочуд потужний і настільки красивий, що здавався видінням. За кермом сидів молодик, його волосся куйовдив вітер. У світлі вечірньої заграви він був схожий не на людину, а на молодого бога, героя якоїсь північної саги.