Тепер, сер, я взяв усе до уваги, і мені здалося, що тут ми можемо знайти чудове рішення. Ви пам’ятаєте, що Армстронґа втопили. Враховуючи, що Армстронґ збожеволів, що могло завадити йому вбити всіх інших, а потім покінчити з собою, кинувшись зі скелі або, можливо, навіть спробувати доплисти до материка?
Це було б гарне рішення — але воно не підходить. Ні, сер, не підходить. По-перше, є свідчення поліційного хірурга. Він потрапив на острів рано-вранці тринадцятого серпня. Він не міг нам нічим допомогти. Єдине, що він міг сказати, — це те, що всі ті люди були мертві вже принаймні тридцять шість годин, а ймовірно, і набагато довше. Але він був однозначно впевнений щодо Армстронґа. Він сказав, що тіло пробуло у воді від восьми до десяти годин, перш ніж його прибило до берега. Отже, при цьому виходить, що Армстронґ, імовірно, упав у море в ніч з десятого на одинадцяте, і я поясню чому. Ми знайшли місце, де тіло прибило до берега — воно було затиснуте між двох скель і на них залишилися шматочки тканини, волосся тощо. Він, мабуть, упав під час припливу одинадцятого числа, близько одинадцятої години ранку, після чого шторм ущух і подальші припливи були істотно нижчими.
Звісно, можна припустити, що Армстронґ убив тієї ночі трьох інших, перш ніж упав у море. Але є ще один момент, і ним не можна знехтувати. Тіло Армстронґа затягнули вище точки припливу. Ми знайшли його набагато вище межі досяжності будь-якої хвилі. І воно лежало просто на землі — рівно й акуратно. Значить, можна стверджувати напевно: після того, як Армстронґ помер, на острові залишався ще хтось живий.
Він помовчав, а потім продовжив:
— Тож виходить — тільки що саме? Ось ситуація на ранок одинадцятого. Армстронґ «зник» (потонув). Залишається троє людей: Ломбард, Блор і Віра Клейторн. Ломбарда застрелили. Його тіло знайшли на березі моря — поруч із Армстронґом. Віру Клейторн виявили повішеною у своїй спальні. Тіло Блора лежало на терасі. Його голова була розчавлена важким мармуровим годинником, який, цілком розумно припустити, упав на нього з вікна.
Помічник комісара різко спитав:
— З чийого вікна?
— З вікна Віри Клейторн. Тепер, сер, розгляньмо кожен із цих випадків окремо. Спочатку Філіп Ломбард. Припустимо, він штовхнув на Блора цю брилу мармуру — потім він накачав Віру Клейторн наркотиками й повісив її. Нарешті, він спустився до моря і застрелився. Але якщо так, то хто забрав його револьвер? Оскільки револьвер знайшли в будинку біля самих дверей на сходах біля кімнати Ворґрейва.
Помічник комісара спитав:
— На ньому були якісь відбитки?
— Так, сер, Віри Клейторн.
— Але, Боже мій, значить…
— Я знаю сер, що ви хочете сказати. Що це Віра Клейторн. Вона застрелила Ломбарда, занесла револьвер у будинок, кинула мармурову брилу на Блора, а потім повісилася. І це цілком нормально — до певного моменту. У її спальні є стілець і на його сидінні сліди водоростей так само, як на її взутті. Видається, ніби вона стояла на стільці, поправила на шиї мотузку й відкинула стілець. Але стілець не був перекинутий. Він, як і всі інші стільці, акуратно стояв біля стіни. Це було зроблено після смерті Віри Клейторн, і зробив це хтось інший.
Отож, залишається Блор, і якщо ви скажете, що застреливши Ломбарда й змусивши Віру Клейторн повіситися, він вийшов і потягнув на себе велику брилу мармуру, прив’язавши до неї мотузку чи щось подібне — ну, я просто не повірю. Чоловіки не покінчують життя самогубством, і Блор був не таким чоловіком. Ми знали Блора, і він не був тією людиною, якій можна приписати прагнення до абстрактної справедливості.
Помічник комісара погодився з цим.
Інспектор Мейн продовжував:
— І тому, сер, на острові був ще хтось. Хтось, хто змився, закінчивши справу. Але де він був увесь час — і куди він подівся? У Стіклгевені люди повністю впевнені, що ніхто не міг покинути острів до того, як туди потрапив рятувальний човен. Але в такому разі…
Він замовк.
Помічник комісара сказав:
— У такому разі… — Він зітхнув, похитав головою, нахилився вперед: — Але в такому разі, хто ж їх убив?
Рукопис, відправлений у Скотленд-Ярд капітаном риболовецького траулера «Емма Джейн»
З ранньої юності я усвідомив, що в мені безліч протиріч. Для початку, у мене була невиправно романтична уява. Звичай кидати в море пляшку з важливими документами завжди захоплював мене малого, коли я читав пригодницькі історії. Це й досі захоплює мене — тому я це й роблю — пишу свою сповідь, а потім вкладу її в пляшку, закоркую та кину в море. Підозрюю, що шанс знайти моє зізнання буде один до ста, — і тоді (або я собі лещу?) досі нерозгадана таємниця вбивства буде пояснена.