Окрім моєї романтичної фантазії, у мене є й інші риси. Я отримую своєрідне садистське задоволення, коли я бачу чи спричиняю смерть. Я пам’ятаю експерименти з осами — з різними садовими шкідниками… З раннього віку я вже дуже добре знав, що таке жага вбивати.
Але пліч-о-пліч із цим ішла інша суперечлива риса — сильне почуття справедливості. Мені неприємно, що невинна людина або істота страждатиме чи помре через якісь мої вчинки. Я завжди був переконаний, що право має превалювати.
Це можна зрозуміти — думаю, психолог зрозумів би — що через свій психічний стан я обрав право своєю професією. Професія правника задовольняла майже всі мої інстинкти.
Злочин і покарання завжди мене приваблювали. Мені подобається читати різноманітні детективи і трилери. Для власної розваги я вигадував найвитонченіші способи скоєння вбивства.
Коли свого часу я став головувати в суді, то мій інший таємний інстинкт отримав стимул для розвитку. Для мене було найбільшою насолодою дивитися, як мерзенний злочинець звивається на лаві, страждає від жахливих мук, як повільно і неспішно наближається його покарання. Зауважте, я не відчував жодного задоволення, коли бачив там невинну людину. Принаймні двічі я зупиняв процес, коли, на мій погляд, обвинувачений був однозначно не винен, переконував присяжних, що доказів немає. Однак, завдяки справедливості та ефективності нашої поліції, більшість обвинувачених, які потрапляли на лаву підсудних за вбивство, були винні.
Тут я скажу, що такий випадок трапився з чоловіком на ім’я Едвард Сетон. Його зовнішність і манери вводили в оману, тож він справив гарне враження на присяжних. Але не лише докази, які були переконливі, хоч і не кричущі, а й мої знання злочинців без усякого сумніву казали мені, що цей чоловік дійсно скоїв злочин, у якому його звинувачують, — звіряче вбивство жінки в літах, яка йому довіряла.
У мене репутація судді-ката, але незаслужено. Я завжди був суворо справедливий і педантичний у своєму заключному слові.
Я просто намагався уберегти суд присяжних від психологічного впливу закликів деяких наших надто емоційних адвокатів. Я звертав їхню увагу на фактичні докази.
Останні кілька років я помітив у собі зміни, я втрачав контроль, прагнув діяти, а не судити.
Я хотів — зізнаюся відверто — сам скоїти вбивство. Я сприйняв це, як бажання митця виразити себе! Я був, або міг бути, митцем у сфері злочину! Моя уява, строго стримана моєю професією, таємно набувала колосальної сили.
Я мушу, мушу, мушу скоїти вбивство! І більше того, це має бути незвичне вбивство! Це повинен бути фантастичний злочин, щось особливе, щось надзвичайне! У цьому плані, думаю, у мене досі залишилась моя підліткова уява.
Я хотів щось театральне, неможливе!
Я хотів убити… Так, я хотів убити…
Але… безглуздя, як це декому може видатись, однак мене стримувало, мені заважало моє природжене відчуття справедливості. Невинні не повинні постраждати.
А тоді, цілком несподівано, у мене виникла ідея, — її породила випадкова фраза, кинута під час невимушеної розмови. Я говорив із лікарем — якимось звичайним непримітним лікарем загальної практики. Він побіжно згадав, як часто скоюють вбивства, проти яких закон безсилий.
І він навів конкретний випадок — стара леді, його пацієнтка, яка нещодавно померла. Він був переконаний: смерть настала в результаті того, що подружня пара не дала їй приписані ліки. Ці двоє отримали значну вигоду від її смерті. Такі випадки, пояснив він, було абсолютно неможливо довести, але він все-таки був упевнений у своєму переконанні. Він додав, що постійно відбувається багато подібних випадків — умисні вбивства — і все абсолютно поза межею досяжності закону.
Це був початок всього. Я дуже чітко побачив свій шлях. І я вирішив скоїти не просто одне вбивство, а великомасштабне вбивство.
Я згадав дитячий вірш зі свого дитинства — лічилку про десятьох маленьких солдатиків. Коли мені було два роки, він зачаровував мене: невблаганне зменшення, відчуття неминучості.
Я почав таємно підбирати жертв…
Не буду вдаватися в деталі, як я це зробив. У мене була певна стратегія розмови, яку я використав майже з усіма, кого зустрічав, і результати в мене були дійсно дивовижні. Коли я лікувався у клініці, то дізнався про справу лікаря Армстронґа: за мною доглядала абсолютно непитуща медсестра, яка намагалася довести мені, що всі гріхи від вживання алкоголю. Як приклад вона навела випадок, що стався багато років тому в лікарні, коли лікар під дією алкоголю убив пацієнтку, яку оперував. Байдужі запитання, на кшталт де ця медсестра проходила практику тощо, дали мені всі необхідні дані. Я без труднощів вийшов на того лікаря і пацієнтку.