— Заарештувати Моніку? За що?
— Погодьтеся, бароне, якщо ми перехоплюємо три листи цієї красуні і в усіх трьох йдеться про погану погоду і про підвищені ціни на ринку, хоч погода стоїть чудесна, а ціни незмінно високі, то ми можемо поцікавитися, звідки такий інтерес у мадемуазель до метеорології і економіки?
— І цього, ви вважаєте, досить, щоб заарештувати дівчину?
— До цього додалося б те, що вона сказала б на допиті… Але Міллер, дізнавшись про моє рішення, не погодився зі мною, пославшись на ваші симпатії до мадемуазель. Вас, Гольдрінг, він чомусь побоюється! От і вся таємниця.
— І коли ви збиралися її заарештувати?
— Сьогодні. Адже ми маємо виконати наказа про посилення репресій проти макі і їхніх друзів… Так даєте п'ятдесят марок, бароне, чи, розсердившись, покараєте мене голодним вечором?
— Ви ж знаєте, що я вам ніколи ще не відмовляв. І не відмовлю. Тільки я просив би вас не приховувати від мене хоча б того, що стосується мене навіть частково.
— Буде виконано! — по-військовому відповів Кубіс. — Вважатиму це процентами за позичений капітал!
— Вважайте це просто обов'язком друга! Одержавши п'ятдесят марок, Кубіс вийшов з номера, весело насвистуючи якусь мелодію.
Годинник показував без чверті десять, і Генріх спустився в ресторан, сподіваючись побачити Моніку. Але дівчини в залі не було — мадам Тарваль сказала, що вона у себе.
— Тоді дозвольте піднятися до вас, мені треба сказати мадемуазель кілька слів. А коли хто мене питатиме, скажіть, що я пішов з дому — сьогодні мені не хочеться нікого бачити! — попросив Генріх.
Повідомлення Кубіса дуже схвилювало Генріха. Правда, Міллер поки не наважиться зачепити Моніку, та і Кубіс зробить все, щоб не закрити собі кредиту у багатого барона. Але так триватиме до того часу, поки сам Генріх буде у безпеці. Коли ж з ним щось трапиться, Моніку неодмінно заарештують, раз уже гестапо так зацікавилося її особою. Хіба його не могло вбити під час бомбардування поїзда, що йшов на Діжон? Або під час наскоку макі, коли він супроводжував Пфайфера? Дізнавшись про його смерть, Міллер, ні хвилини не вагаючись, схопив би дівчину і помстився б за свою вимушену поблажливість до неї. Ні, треба, поки не пізно, її врятувати, навіть коли б йому довелося розлучитися з нею.
— Знаєте, Генріх, від сьогодні я буду вважати, що володію даром гіпнозу! — посміхнулася Моніка, коли на порозі її кімнати з'явився Генріх.
— Чому це вам прийшла в голову така думка?
— Бо тільки-но я саме думала про вас.
— І я про вас теж.
— Виходить, вас до мене привела передача думок на відстані?
— Я б дуже хотів, щоб ви могли прочитати мої думки! — мимоволі вихопилося у Генріха. Він спинився, злякавшись того, що мало не зірвалося в нього з уст, і вже іншим тоном додав: — У мене є справа, Моніко, причому справа не зовсім приємна.
Очі дівчини померхли, з уст її збігла усмішка.
— Ви так добре почали і… так погано скінчили! — сумно сказала вона. — А я гадала, що ви просто прийшли до мене посидіти, трохи скучили… Справа, неприємності… я так від них стомилася! Ніби на мою долю зовсім не лишилося ніяких радощів! Знаєте що, давайте про все неприємне поговоримо завтра! Хоча ні, тоді я цілу ніч не спатиму! Кажіть краще зараз, тільки без довгих вступів…
— Гаразд! Без вступів, так без вступів. Тільки спочатку одне запитання: ви могли б кудись зникнути, хоча б на деякий час?
Моніка зблідла:
— І як швидко це треба зробити?
— Доки я тут, небезпека не така вже велика. Але я можу поїхати кудись на довгий час, а то й зовсім, і тоді…
Генріх не сказав, що буде тоді, а Моніка не спитала. Низько схиливши голову, вона заплітала китиці скатертини у дрібні косички. Тільки з тремтіння її пальців можна було зрозуміти, що вона хвилюється.
— Ви не відповіли на моє запитання, — м'яко нагадав Генріх, відчуваючи нестримне бажання припасти устами до цих тонких тремтячих пальців, підвести цю низько схилену голову.
Але Моніка підвела її сама.
— Ви… ви справді можете поїхати звідси… назовсім? — запитала вона тихо.
— Я військовий, а військових не питають, де вони хочуть бути, а посилають туди, де вони потрібні. Коли я поїду звідси або зі мною щось трапиться, Міллер заарештує вас! Я сьогодні дізнався, що всі ваші листи перевіряються, що…
— О Генріх! — Моніка схопилася з місця. Але не переляк, не страх були в її широко відкритих очах, а туга і розгубленість перед іншою небезпекою — втратити того, кого вона кохала.
І Генріх без слів зрозумів, що коїться зараз в душі дівчини. Бо і його серце краялося від жалю, болю, тривоги за неї. Вони дивилися одне одному в очі, і все умовне, що стояло між ними, раптом кудись зникло, ніби в усьому світі їх лишилося тільки двоє — дві пари очей, два серця!