— Може, наказати моєму денщику, щоб він з машиною теж рушив до Парижа?
— Звісно! Це буде дуже зручно для вас.
«От і настав час розлуки з Монікою!» — з сумом думав Генріх, сидячи біля стола Лютца, який готував йому потрібні документи.
Генріх подзвонив Кубісу:
— Я хотів би вас бачити, гауптмане!.. Чим скоріше, тим краще…. За десять хвилин я буду вдома.
Коли Генріх прийшов до готелю, Кубіс вже був там.
— Щось сталося? — запитав він стривожено.
— Нічого, крім того, що я на деякий час виїжджаю до Парижа.
— Ви в сорочці народилися, бароне! І коли ви мене покликали, щоб вислухати мої доручення, то привезіть мені з Парижа з десяток пляшок вина на ваш смак, в який я вірю, як у свій, морфію і хороших сигар.
— Все це ви матимете, але за умови: ви вживете всіх заходів, щоб з мадемуазель Монікою нічого не сталося… Ви розумієте?
— Волосинка з голови не впаде!
— А коли б Міллеру забажалося порозмовляти з нею у своїй службі, ви негайно телеграфуйте мені.
— На адресу?
— Поки що: центральний телеграф, до запитання. А згодом я вам телеграфую адресу, коли сам її знатиму.
— Буде виконано, мій бароне і благодійнику!
— А щоб у вас не лишилося виправдань, що на телеграму грошей не вистачило, ось вам сто п'ятдесят марок.
— Майн гот, матка боска, як кажуть поляки! Та після цього я ладен телеграфувати щодня, навіть про те, чи в порядку шлунок мадемуазель!
— Облиште дурні жарти! Краще ходімте вип'ємо по бокалу шампанського… Адже ми до від'їзду, може, й не побачимось. Міллеру сьогодні не говоріть про мій від'їзд, я сам йому скажу завтра вранці.
Випивши з Кубісом по бокалу шампанського і замовивши вечерю на трьох, Генріх піднявся до себе.
Курт був на десятому небі, коли дізнався, що і він має виїхати машиною до Парижа.
— Я чомусь так боюся, коли ви від'їжджаєте, а я лишаюсь тут! — признався він.
— Боїшся, що Міллер знов на допит покличе?
— Так, — серйозно відповів Курт.
— Отже, можеш виїхати завтра вранці. Було б добре, щоб до мого прибуття в Париж ти вже був там.
Вечір Генріх провів у товаристві Моніки і Лютца. Але прощальна вечірка вийшла не такою, як сподівався Генріх. Моніка, немов відчуваючи розлуку, була сумна і ледь посміхалася на жарти Лютца. Та і в Генріха настрій з кожною хвилиною гіршав. Такою маленькою і беззахисною здавалася йому зараз Моніка!
Посидівши години півтори, Лютц послався на папери, які він мусить завтра рано-вранці приготувати генералу, і попрощався.
— Так коли ти їдеш, Генріх? — раптом запитала Моніка, коли вони лишилися самі.
— Ти знаєш?
— Мені сказав Курт, — з докором сказала дівчина.
— Я не хотів говорити сьогодні, щоб зарані тебе не смутити.
— А вийшло гірше! Мені так боляче стало, коли Курт випадково…
— Даруй мені це! Я хотів, щоб в моїй пам'яті ти лишилася веселою. Тоді б я не так тривожився за тебе! Ти виконаєш моє прохання? Я хотів би, щоб на час моєї відсутності тебе не було в Сан-Ремі.
— О котрій годині ти їдеш?
— Завтра о четвертій дня!
— Обіцяю тобі, що ввечері мене вже не буде в Сан-Ремі.
— Тоді я почуватиму себе спокійним. А тільки повернуся, відразу попрошу мадам Тарваль повідомити тебе…
— О Генріх! У мене таке враження, що ми розлучаємося навічно! — з сумом вихопилося у Моніки.
— Не треба, люба, благаю тебе, не треба! Інакше я теж зовсім розкисну, а мені треба завжди бути напоготові!
Моніка силувано розсміялася.
— Ось… я вже весела. Ти задоволений?
— Заспокоєний. А це зараз найголовніше
Міллер ще снідав, коли Гольдрінг зайшов до нього попрощатися.
— Майн гот, такий ранній і такий дорогий гість! Які негайні справи привели вас у такий час до мене?
— Сьогодні я разом з генералом їду в Париж.
— І довго ви там пробудете?
— Два тижні… І у мене до вас невеличка справа — вона стосується мадемуазель Тарваль. Я хочу бути певним, що ваша зацікавленість нею обмежиться звичайними привітаннями на вулиці. Ви мене зрозуміли, Міллер?
— Закрутила вона вам голову, бароне! У вас же є наречена!
— А у вас є дружина! І оскільки я знаю, з ваших же слів…
— То було в молодості, в молодості, бароне! Тепер я пас!