«Вбила машина…» Ні! Цього не може бути! Не повинно бути!
— Месьє офіцер! Месьє офіцер! Ви поїдете далі чи я можу вважати себе вільним?
Ні, це не сон! Все це дійсність! Ось і шофер таксі, який привіз його з вокзалу до телеграфу і тепер повільно їде слідом за ним…
Генріх сідає в таксі і, скоріше механічно, ніж свідомо, кидає:
— До комендатури!
Шофер робить крутий поворот, і машина то мчить на граничній швидкості, то ледь посувається, переїжджаючи залюднені вулиці: Генріх сидить непорушно, втупивши погляд в одну точку, не бачачи нічого попереду.
— Комендатура, месьє! — тихо кидає шофер.
Генріх прямує до під'їзду будинку, перед яким з автоматом напоготові крокують два німецьких солдати.
— Гер обер-лейтенант, з щасливим приїздом! Я теж тільки-но прибув!
Хто це? А, Курт!..
Не відповівши на привітання, Генріх мовчки простягає йому пожмакану телеграму.
Очі Курта розширюються. В них жаль, співчуття і жах. З напіввідкритих уст готове зірватися якесь запитання, але він тільки ковтає повітря і мовчки дивиться на невинний з вигляду клаптик паперу. Руки в нього трясуться.
Генріхові хочеться впасти Курту на груди, розридатися. Адже йому так не вистачає зараз того, хто найбільше потрібен людині в горі, — друга, щирого, перед яким не треба критися, якому все можна звірити…
— Гер обер-лейтенант!
Ага, біля комендатури, мабуть, не можна стояти на тротуарі! Генріх мовчки відповідає на привітання солдата і заходить до приміщення крізь високі масивні двері.
Черговий комендатури сповіщає йому адресу курсів і вручає список готелів, в яких рекомендується зупинятися німецьким офіцерам, і якісь три інструкції, надруковані на машинці.
Рекомендую уважно ознайомитися з ними! — радить черговий, прощаючись.
І знов таксі, і знов страшні думки, що не вміщуються у мозкові.
Як автомат, він заходить до канцелярії курсів при військовій частині, здає свої документи, з кимсь знайомиться, комусь відповідає на запитання. І, як в автоматі невидимий механізм, так в мозкові якась незначна клітинка точно керує всіма рухами, відраховує потрібні дози недбалої зверхності, поблажливої люб'язності, ділової зацікавленості. Поки він не лишився сам на сам. Поки таксі знов не помчало його вулицями цієї величезної пустелі, де нема нічого — тільки він і його думки.
Здивований шофер раз у раз поглядає в оглядове дзеркальце, потай спостерігаючи за цим незвичайним пасажиром, який без упину ганяє його вулицями Парижа одним коротеньким словом: «Далі!» Хто він, цей пасажир? П'яний, божевільний, злочинець, що прибрався в офіцерську форму і, ховаючись від поліції, плутає сліди? Ще сам вскочиш з ним у халепу! Рішуче загальмувавши, шофер зупиняє машину.
— Месьє, ми вже годину їздимо, а я працюю від світанку. У мене швидко скінчиться бензин!
— Бензин? Який бензин?.. Ах, так! Везіть мене до готелю «П'ємонт».
Лише тепер Генріх пригадує, що, вийшовши з комендатури, він відрядив Курта вперед замовити в готелі номер і відвезти речі. Певно, Курт уже давно чекає і непокоїться.
І справді, Курт зустрічає його в вестибюлі «П'ємонта» схвильований і розгублений. Вже година, як він чекає гера обер-лейтенанта, довелося взяти трикімнатний номер, бо він з ванною і всіма вигодами, воду для купелі нагріто…
Курт веде обер-лейтенанта в номер. Тут уже все турботливо приготовано для туалету з дороги і відпочинку. На тумбочці біля ліжка стоять попільничка, коробка сигар, навіть сифон з холодною зельтерською водою.
Але Генріх не звертає уваги на всі ці вияви піклування про нього, бо тепер його невимовно дратує сама присутність Курта в номері, його пригнічений вигляд і співчутливий погляд. Швидше б лишитися самому!
Присівши біля стола, Генріх пише текст телеграми Лютцу з проханням негайно повідомити листом всі подробиці загибелі Моніки.
— Відправиш цю телеграму гауптману Лютцу.
Нарешті, він сам у номері!
Не роздягаючись, Генріх падає на ліжко ниць. Тепер йому не треба стримуватися, він може ридати, вголос розмовляти з Монікою, кричати… Але сліз нема. Уста також безмовні. Всередині в нього все немов заціпеніло. Лише мозок працює напружено, гарячково, невпинно.
«За три години після вашого від'їзду…» Чому смерть Моніки Кубіс пов'язує саме з його від'їздом? Збіг обставин? Дивно! Особливо коли зважити на те, що гестапо давно зацікавилося особою мадемуазель Тарваль! «За три години після вашого від'їзду…» Отже, вона встигла повернутися з вокзалу і, певно, виїхала з дому велосипедом. Вона ж пообіцяла, що ввечері її не буде в Сан-Ремі… Але як могла наскочити на неї машина? Автомагістраль біля Сан-Ремі широка й рівна, а Моніка чудова велосипедистка! Машина тут може розминутися не то що з велосипедом, а з цілою валкою найпотужніших грузовиків. «За три години після вашого від'їзду…» Чому його мучить ця редакція, саме ця редакція! Немов Кубіс натякає на щось.