— Молодість дає юнакам право на неуважність до нас, старих, і я тим більше ціню вашу люб'язність. І де ви зупинились, бароне?
— Поки користуюся гостинністю гауптмана Лютца, але сподіваюся, що…
— Навряд ви знайдете щось пристойне в нашому містечку! І я почував би себе в неоплатному боргу перед генерал-майором Бертгольдом, коли б його син не знайшов притулку в моєму замку. І моя племінниця, Марія-Луїза, теж. Зараз ми підемо до неї, і вона вам це підтвердить.
Граф зробив рух рукою, і слуга мовчки покотив коляску до дверей. Гольдрінг і Лютц вийшли слідом за нею і завернули в широкий коридор, що вів у праве крило замку.
— Попередьте графиню, що у нас гості, — наказав граф покоївці, що розчинила перед ним двері одної з кімнат.
Але Марія-Луїза з'явилася не скоро — до її приходу старий граф встиг розповісти історію кількох картин, що прикрашали стіни цієї блакитної, обтягнутої шовком, кімнати. Тут висіли полотна найновіших художників, і навіть після пояснень господаря важко було збагнути їх зміст. Та граф, мабуть, і сам не дуже на них розумівся, бо пояснення давав плутані і часом не міг приховати іронічних ноток у своєму голосі.
— Я не прихильник усіх цих «ізмів» у мистецтві, — нарешті признався Районі. — Але графиня, як і всі жінки, не хоче відставати від моди. Ось, до речі, і вона.
До кімнати зайшла висока худорлява жінка, років тридцяти, у чорній вузькій сукні з пишними довгими рукавами з більш легкого, ніж плаття, матеріалу. Жінка, переступаючи поріг, підняла руки, щоб поправити зачіску, і легкий чорний серпанок звісився від плечей униз, мов два крила. Очевидно, крій плаття був розрахований саме на такий ефект, як і поза графині, що навмисно затримала руки біля голови, примруженими зеленкуватими очима озираючи присутніх.
І у виразі обличчя графині, і в самих його рисах теж було щось штучне, бо до його довгастого овалу аж ніяк не пасували наведені майже рівним шнурочком брови і збільшені за допомогою губної помади уста.
— Це дуже мило з вашого боку, синьйор Лютц, що ви привели до нас барона, — співучим голосом промовила Марія-Луїза і безцеремонно оглянула Генріха з голови до ніг.
— Тим більше, дитино, що барон — син мого давнього знайомого, — додав граф Районі.
— Сподіваюся, любий дядю, ти здогадався запропонувати баронові зупинитися у нас?
— Саме тому я й привів наших гостей до тебе, щоб ти підтвердила моє запрошення.
— Я його не тільки підтверджую, а навіть прошу барона не відмовити мені і дяді! Так, так, прошу, бо… даруйте мені мою одвертість, ви до неї потім звикнете! — бо, запрошуючи вас до замку, я зважаю не тільки на ваші, а й на свої інтереси!
— Не здогадуюсь, чим можу вам служити, але зарані радію, коли це дійсно так!
— У нас тут так неспокійно, бароне, а ми такі самотні!
Іноді просто страшно стає за свою безпеку. Так, так, у нашій благословенній Італії дійшло вже до того, що на власній землі, у власному замку, доводиться тремтіти ночами від страху!
— Як кожна жінка, ти, Маріє, перебільшуєш, — ми за надійними стінами! І коли трохи краще організувати охорону… Як офіцер, бароне, ви могли б нам у цьому допомогти.
— Яз радістю проінструктую охорону і, коли треба, то й посилю її, граф!
— Буду вам, синьйор Гольдрінг, дуже вдячний!
— І це все, чим я можу вам служити, синьйора?
— Я запросила вас бути моїм рицарем, хіба цього замало? Адже обов'язки рицаря не мають обмежень, — багатозначно підкреслила останні слова Марія-Луїза.
Графа Районі, очевидно, стомила розмова, — він знову відкинув голову на подушку. Помітивши це, Генріх і Лютц підвелися.
— Даруйте, граф, що забрали у вас стільки часу, — перепросився Генріх.
— О, що ви! Це я мушу просити у вас пробачення за свою кволість. Вона позбавляє мене можливості довше побути в такому приємному товаристві. Залишаю гостей на тебе, Маріє! Покажеш барону кімнати, де він житиме. Прошу, бароне, почувати себе у нас, як дома! А вас, синьйор Лютц, сподіваюся тепер частіше бачити в своєму замку!
Граф уклонився офіцерам, і лакей покотив його коляску до дверей.
— Ми повечеряємо, синьйори, чи спочатку оглянемо майбутні покої барона? — запитала Марія-Луїза, коли вони лишилися втрьох.
— Я гадаю, що краще спочатку покінчити з справами, — зауважив Лютц.
— Синьйор Лютц, як завжди, раціоналістичний і діловий, — насмішкувато кинула Марія-Луїза.
— Навпаки, занадто романтичний! Я не хочу псувати смак чудового вина, яким ви частуєте гостей, думкою про таку прозаїчну річ, як оглядини квартири!