— Так!
Чоловік з шрамом тільки свиснув.
— Тоді ви прибули сюди передчасно: доведеться зачекати, поки ми наловимо ваших офіцерів стільки, скільки ваш полковник взяв за один день у Палермо… Гадаю, що чекати доведеться недовго — серед нас є добрі офіцеролови.
— Я змушений попередити від імені командування: коли ви не пристанете на наші умови, кілька населених пунктів буде спалено, а населення…
Але Генріх не докінчив. Чоловік з шрамом зблід, від чого рожева смуга недавньої рани стала майже червоною:
— Ви що, прийшли сюди умови диктувати? Коли так, розмови між нами зайві!
— Зачекайте, не можна ж так гостро! Ми прийшли для переговорів, а переговори часто скидаються на торг, — примирливо вставив Матіні.
— А ми людьми торгувати. не звикли. І з такими майстрами торгівлі людським життям, як ви, напевне проторгуємося, — голос людини з шрамом звучав насмішкувато, на устах грала презирлива посмішка. — Наша умова одна: ми вам віддаємо ваших, а ви — наших.
— Але ж у нас понад п'ятдесят заложників…
— П'ятдесят чотири, — уточнив партизан.
— А у вас тільки одинадцять, — нагадав Генріх.
— Одинадцять? Звідки ви взяли? У нас тільки троє.
— Давайте підрахуємо, — запропонував Генріх. — У вас мають бути: граф Альберто Районі…
— Є!
— … оберст Функ…
— Якого слід давно повісити!
— Офіцер Штенгель…
— Барон Штенгель, — поправив партизан з шрамом.
— І вісім чоловік з особистої охорони графа.
— Ви й цих хочете одержати? Не вийде! Це наші ж таки італійці і з ними у нас особливі рахунки. Як люди релігійні і богобоязливі, ми не можемо припустити, щоб за ними так довго чорти на тому світі сумували. Отже, мова може йти лише про трьох. Але яких! Графа, барона, полковника! А що ви нам можете запропонувати? Звичайних робітників і селян, дрібних ремісників… Хіба не образливо буде дізнатися графові, що його проміняли за одного робітника? Та він же вам цього ніколи не подарує! За нього треба дати простих людських душ з тридцять, коли не більше! Ну, барон теж високого роду. Правда, дешевше за графа, але душ двадцять варт узяти. Отже, полковник піде всього за чотирьох! Аж образливо для такого видатного полковника, як Функ! Він так заповзято воює з мирними, ні в чому не винними людьми! Але, як у всякому торзі, ми даємо вам знижку. Де вже наше не пропадало! Але… — Посмішка зникла з уст партизана, і голос став суворим і грізним: — Коли ви хоч одного з своїх заложників зачепите чи не погодитесь на наші умови, знайте: висітимуть ваші графи і барони вниз головами.
— Умови, які ви висунули, ми не вправі прийняти, не порадившись з нашим командуванням. Але коли командування на них пристане, який буде порядок обміну заложниками?
— А такий: завтра вранці ви на машинах підвозите своїх заложників сюди. Навіщо людям стомлюватися і пішки на гору дертися! Але машину зупините за кілометр нижче. Ніякої охорони не повинно бути. Звідти пішки приведете їх сюди. Це буде для них, як кажуть французи, ранковий променад. А ми сюди ж приставимо вам ваших. От і все! Але попереджаю: коли ви хоч одного затримаєте або покалічите, те ж саме ми зробимо і з вашими. А тепер погоджуйте з своїм начальством.
— Завтра вранці ми дамо відповідь, — кинув Генріх і, відкозирявши, пішов. Матіні за ним.
Сівши в машину, парламентери розреготалися.
— Ну й розумник, чорт забирай! — захоплено вигукнув Генріх.
— Зате той, броватий, справляє дуже неприємне враження.
Генерал Еверс, представник командування північної групи і Міллер з великим нетерпінням чекали на повернення Гольдрінга і Матіні в штабі дивізії. Коли ті прибули, здорові і неушкоджені, всі полегшено зітхнули.
— Доповідайте, бароне, — квапив генерал.
Генріх розповів про зустріч з партизанськими парламентерами і про вимоги, які ті висунули.
— Доведеться погодитися! — зітхнув генерал.
— А прізвищ своїх вам не назвали? — поцікавився Міллер.
— Це вже подробиці, що не стосуються справи, — перервав його генерал і знов звернувся до Генріха і Матіні. — Дуже прошу вас обох вранці докінчити справу, яку ви так щасливо почали.
— Гер генерал, у мене прохання, — звернувся до Еверса Міллер. — Як з'ясувалося, серед заложників, взятих у Палермо, є людина, причетна до випуску листівок. Через неї ми могли б дізнатися і про друкарню. Я дуже просив би вас залишити хоча б цього одного. Можна послатися на те, що він хворий, і пообіцяти приставити потім.
Міллер нагадував зараз пса, у якого з рота видирають ласий шматок.