— Ви забуваєте про шприц і колекцію пляшок з-під вина, — гірко посміхнувся Кубіс.
— До того ж ви недоук. Вчилися в одній школі і, не довчившися, покинули. Хотіли стати пастирем — пішли в розвідку… Скажу прямо: перспективи у вас жалюгідні…
— Аз вас непоганий розрадник. І так настрій такий, що…
— Ми з вами не тендітні панночки, а мужчини! — з серцем кинув Генріх. — Втішати вас я не збираюся.
— Що ж ви мені можете порадити в моєму становищі? Що я можу? Що?
— Одружитися. Кубіс зареготав:
— Одружитися? Мені? Який всіх Венер, Діан і інших богинь віддасть за пару ампул морфію? Та на біса мені потрібна дружина, коли я…
Кубіс розреготався ще дужче.
— Я не кажу, що вам потрібна дружина, — перервав Кубіса Генріх. — Вам потрібен її посаг!
Немов захлинувшись від власного реготу, Кубіс замовк. Його вразила не сама пропозиція, а те, що він досі якось не подумав про такий простий для себе вихід.
— Ви ж красивий мужчина, чорт забирай! Показна фігура, симпатичне обличчя, красиві темні очі, які так подобаються жінкам.
Підвівшися з крісла, Кубіс підійшов до дзеркала і деякий час з цікавістю розглядав власне зображення, може, вперше за життя оцінюючи свою зовнішність як крам, який можна продати.
— Говорю вам, Пауль, що з таким обличчям і розумною головою ви можете забезпечити своє майбутнє.
— Лише це я ще не спробував віддати у заставу! Але як здійснити ваш чудовий план у цьому богом і людьми забутому Кастель ла Фонте? Крім вашої покоївки і графині, я не бачу жодної пристойної жінки.
— Бо не шукали. А я вчора обідав у сім'ї одного інженера, що має єдину доньку і…
— Місцева? Але ж ви знаєте, що співробітники гестапо можуть одружуватися лише з німецькими підданими.
— Знаю. Батько її довгий час працював у Німеччині і там прийняв наше підданство. Він відомий інженер і до того ж, здається, не з бідних.
— Ну, а вона сама, ця… ну, дівчина, як?
— Занадто худорлява, як на мій смак. Але після народження першої дитини це, кажуть, минає…
— Фі! — бридливо поморщився Кубіс. — Не кажіть мені про таку гидоту, як діти, у мене їх ніколи не буде.
— Це залежатиме не тільки від вас. Так як, зважуєтесь?
— Ви так запитуєте, ніби досить тільки моєї згоди.
— А щоб домогтися і згоди дівчини, вам деякий час доведеться вдавати з себе закоханого. Букети там, подарунки і все інше…
— Але гроші? Де взяти грошей?
— Коли я побачу, що справа йде на добре, ваша кредитоздатність у моїх очах значно зросте. Я згоден кредитувати фірму Кубіс-Лерро на взаємно вигідних умовах.
— Тоді дайте зараз хоча б марок з тридцять. Піду подумаю про принади родинного життя.
Цього разу Генріх видав Кубісу чергову позичку з куди більшою охотою, ніж завжди.
Не знав того схвильований несподіваною пропозицією Кубіс, що Генріх мав на увазі не його майбутнє, а своє.
Марія-Луїза була просто щасливою, коли Генріх поінформував її про наслідки розмови з Кубісом. Треба сказати, що сама ідея висватати Софію Лерро, дочку інженера, на квартирі якого жив Штенгель, належала графині.
Вчора Марія-Луїза і Генріх були запрошені Штенгелем на обід, і тут графиня вперше побачила Софію. І до цього їй іноді спадало на думку, що за холодним ставленням до неї барона щось криється. А тепер, побачивши дівчину, вона в цьому переконалася остаточно. Причина нерішучості і вагань Штенгеля — Софія, бо вона має одну незаперечну і таку важливу перевагу перед нею, як молодість.
Софії Лерро всього двадцять три роки. При першому погляді на неї Марії-Луїзі здалося, що вона десь уже бачила це округле, з пікантним носиком обличчя, осяяне лагідною блакиттю очей і привітною посмішкою рожевих уст, що, як натяк на молодість і здоров'я, ледь відкривала краєчки білих і рівних зубів. Перебравши в думках усіх своїх знайомих, графиня раптом згадала останні сторінки ілюстрованих журналів. Ну звичайно ж! Подібні обличчя дивилися на неї з рекламних оголошень, що закликали молодожонів механізувати свій побут: молода з пилососом у руках… молода біля пральної машини… ваша підлога завжди блищатиме, як дзеркало… купуйте наші механічні натирачі!.. Придбайте збивач для коктейлів — і ваш чоловік не вчащатиме в клуб і ресторани!..
Графиня прикусила губу, ховаючи зловтішну посмішку, але на серці у неї не полегшало. Що з того, що обличчя стандартне, від нього однаково віє молодістю і якимсь особливим затишком. І це мусить подобатись чоловікам, що після бурхливої молодості шукають тихого сімейного щастя!