Кубіс мінявся буквально на очах усіх, хто його знав. Він ніколи не мав пфеніга за душею, не те що якогось майна, і тепер в ньому раптом прокинулася жадоба власника, користолюбця. Він став менше пити. Спочатку з міркувань ощадності, а далі — пройнятий свідомістю свого нового становища в суспільстві. І хоч не міг відмовитись від морфію, але силкувався зменшити щоденно вживані дози, навіть радився з цього приводу з Матіні. Прагнучи впорядкувати свої справи, Кубіс забрав у Генріха свої численні розписки і замість них видав одну, причому визначив у ній і остаточний строк сплати боргу — 1 січня 1945 року. В газетах його цікавили не так відомості про зміни на фронтах, як коливання у бюлетенях валютного курсу. А в розмовах Кубіс вражав своєю обізнаністю з цінами на вовну, м'ясо, фрукти.
Коли раніше він хотів відсвяткувати весілля бучно — запросити мало не всіх штабних офіцерів, то тепер наполягав на дуже обмеженому колі гостей.
— Кубіс, ви стаєте скупим, — зауважив якось Генріх.
— Я тепер переконаний, що щедрість — сестра бідності. Коли грошей мало, їх не цінуєш. Коли є капітал, його хочеться збільшити.
Софія була в захваті від того, як розумно планує їх життя Пауль, як обережно ставиться він до витрат, як уміє вгадувати її власні бажання з півслова. Взагалі між нею і її нареченим встановилось те взаєморозуміння, яке є запорукою щасливого шлюбу. Так, Кубіс, сам того не помічаючи, поволі змінював своє ставлення до Софії. Він вже не дивився на неї, як на непотрібний і обтяжливий додаток до її посагу. Що ж, вона не вимагала від нього палкого кохання, була лагідною і рівною у поводженні, розсудливою господинею. Вона цілком погодилася з Кубісом, що для бучного весілля зараз не час, та й взагалі воно ні до чого: краще ті гроші, які асигнував для цієї мети батько, витратити на різні господарчі вдосконалення.
Отже, гостей на весіллі було мало. Софія запросила свою кузину з Палермо, Штенгеля і графиню. Пауль — генерала Еверса, Генріха, Лютца і Лемке.
Кубіс одержав відпустку на три дні, і негайно по обіді молоді збиралися виїхати до Палермо, погостювати у Софіїної тітки, спадкоємницею якої ніжна племінниця збиралася незабаром стати.
Але все обернулося інакше, ніж планувалося.
Коли всі зібралися за весільним столом і генерал Еверс, на правах найстаршого, проголосив перший тост, зовсім несподівано з'явився посланець від штабу дивізії.
— Дозвольте вручити, гер генерал, особисту телеграму.
Еверс рвучко підвівся і нетерпляче вихопив телеграму з рук посланця. Короткого погляду йому було досить, щоб ознайомитись з її текстом. Мить якусь генерал постояв зовсім непорушно і раптом хитнувся. Лютц, що сидів поруч з ним за столом, ледве встиг підхопити і підтримати генерала за плечі.
— Накажете послати за лікарем? — стурбовано запитав він.
— Не треба. Зараз усе минеться… — якимсь чужим голосом вимовив Еверс і обвів усіх присутніх довгим поглядом, затримавши його на Лемке. — Вийду на балкон, і все минеться…
— Я винесу вам стільця, — запропонував Лемке.
— Не треба! — роздратовано кинув Еверс.
Вийшовши на балкон, генерал щільно причинив за собою двері.
— Певно, якась родинна неприємність, — прошепотіла графиня. — Може, щось з дружиною… Звідки телеграма, ви не звернули уваги?
— З Берліна, — відповів посланець з штабу. — Пробачте, що я приніс її сюди, але телеграма термінова, і я вважав…
— А дружина його в Дрездені, — не слухаючи його виправдань, пояснила графиня присутнім.
— Можливо, — почав було Лемке…
На балконі пролунав постріл.
Всі кинулись до балконних дверей.
Еверс лежав долі, широко розкинувши руки. З скроні тоненькою цівочкою струмила кров.
Першим отямився Лемке. Нахилившись над генералом, він розігнув пальці його затиснутої в кулак лівої руки і обережно витяг з неї телеграму.
Через його плече Генріх уголос прочитав текст:
— «Негайно виїжджай на курорт».
Підпису не було.
Блідий, як полотно, Лютц став навколішки і, притиснувши вухо до грудей свого начальника, слухав, чи б'ється ще серце. Серце генерала Еверса не билося.
— Що це може означати? — Лемке допитливо глянув на Генріха.
— Поки це означає лише одне — всі ми мусимо бути на своїх місцях. Отже… — Генріх уклонився Софії, що тремтіла, мов у пропасниці, вчепившись руками в плече Кубіса. — Пауль, ти лишайся біля дружини і заспокой її, а ми пішли…