Альбом справді був багатий. Фото зроблені в Бельгії, Норвегії, Чехословаччині, Франції, Польщі… Можна було простежити весь шлях, який пройшла частина, що в ній раніш служив майор Шульц. А ось і великий розділ «Росія». Генріх почав гортати сторінки повільніше. Зруйновані міста і села. Голодні, виснажені люди за колючим дротом. Шибениця і на ній зовсім голе тіло повішеної людини. Ще шибениця — зашморг висить над головою якогось юнака, майже хлоп'яти. Всі ці знімки правлять, звичайно, лише за фон — на передньому плані офіцери, часто сам Шульц. Мабуть, хтось допомагав йому знімати. А ось Шульц стоїть сам, на повний зріст. Набундючене обличчя самозадоволено посміхається, одну ногу він поставив на тіло забитого. Видно, як виблискує проти сонця добре начищений чобіт.
— Красномовний знімок! — кинув Генріх, пильно вдивляючись у фото.
— Я б сказав — символічний! — поправив його майор.
— Його треба зберегти як документ.
— Як документ великої доби! — з пафосом додав майор.
Генріх гортає альбом далі, не підводячи погляду, немов боїться, що він його зрадить.
— А це мій останній знімок, — зупинив його руку майор, вказуючи на позначену в куточку фотокартки дату.
На фото генерал-майор Данієль у своєму службовому кабінеті. Він стоїть біля письмового стола, тримаючи в руках якийсь папірець. За фон править стіна, завішана великою картою. Лінії на карті невиразні, але жирно позначені стрілки видно добре. Генріху не важко було пізнати, що це карта з планом операції «Залізний кулак».
— Чудесна робота, майоре! Ви можете змагатись з найкращими професіоналами-фотографами. Даю слово честі, що я радий був би мати від вас таке фото на спомин про сьогоднішній день.
Задоволена посмішка засяяла на обличчі Шульца.
— Вибирайте перше-ліпше, де є два однакових знімки.
— Тоді, якщо ви не заперечуєте, я виберу ваш останній. Мені б приємно було мати фото генерала Данієля в себе на столі.
— О, будь ласка! Цих фото у мене два. Я збирався одне з них презентувати генералові, але тепер, після цієї невдачі з «Зеленою прогулянкою»…
Майор витяг з альбома фото і простягнув його Генріху.
— Ні, так не приймаю, — відсторонив його руку Гольдрінг, — подарунок годиться надписати.
— Якщо справа за цим…
Шульц взяв ручку і розмашисто написав на звороті фото: «Лейтенантові фон Гольдрінгу від майора Шульца».
— Дякую! Дуже дякую! — Генріх сховав фотографію за борт мундира.
— Так, я згоден з вами, — генералові Данієлю сьогодні не до подарунків, — зітхнувши, промовив Генріх. — Друга операція підряд завалюється!
— Ви маєте на увазі і першу — «Залізний кулак»?
— Так. А тепер «Зелена прогулянка»…
— А чим це, на вашу думку, пояснити, гер лейтенант? — пильно вдивляючись в обличчя Генріха, запитав Шульц.
Генріх схрестив свій погляд з поглядом майора.
— Я розвідник з дитинства, і хоч молодший за всіх офіцерів розвідки корпусу, але мене ніхто не зіб'є з думки, що в нашому штабі діє чудесно замаскований шпигун!
Шульц відкинувся на спинку стільця, ніздрі його великого носа здригнулися, немов відчувши здобич, а очі примружилися так, що видно було лише вузькі прорізи їх.
— Ви гадаєте? — хрипким голосом перепитав він Генріха.
— Певен, навіть більше — твердо переконаний… Але ми, майоре, збиралися сьогодні розважатись, а перевели розмову на таке болюче і дуже неприємне для нас, двох штабних офіцерів, питання.
— Це правда! — погодився Шульц. — Давайте й справді поговоримо про щось інше.
— Скажіть, будь ласка, гер майор, як же ви зберігаєте таку силу негативів? — спитав зацікавлено Генріх.
— Негативи я спалюю. Коли є вже фото, як от те, що я вам подарував, нема потреби возити за собою зайвий вантаж… Але чому це вас так зацікавило?
— Трапляються ж випадки, коли якусь стару фотографію доводиться дублювати. От і здалися б тоді негативи.
— Досі не виникало такої потреби, — знизав плечима майор.
— Ну, а припустімо, якоюсь вашою фотографією зацікавиться гестапо? Що ж тоді? Доведеться видирати фото з цього альбома, і у вас не лишиться копії.
Очі Шульца округлилися, в них майнула неприхована тривога.
— З яких причин гестапо стане цікавитися моїми фотографіями?
Генріх раптом зігнав з обличчя посмішку. Очі його дивилися на майора холодно і вороже.
— А не всі такі довірливі простачки, як ви гадаєте!
— Я вас не розумію. Поясніть, що все це означає! — голос майора зривався від обурення. — До вашого відома, бароне, я не потерплю образи, а ваші натяки звучать саме як образа. Не забувайте, лейтенанте, що я старший за вас чином і вже мало не десять років на цій роботі.