— А може, хочеш, трохи пройтися? — запропонував йому Генріх.
— Ні, я краще на зворотному шляху піду пішки. Ти ж, мабуть, цієї ночі не лягав — зовсім сонний.
Прихилившись головою до спинки сидіння, Генріх, справді, куняв, не в силі подолати дрімоту. Не бажаючи його турбувати, Лютц сидів мовчки, з задоволенням підставляючи обличчя під струмінь свіжого повітря, що вливалося через опущене вікно машини. Шкода, що ось уже і замок. А предки графа Рамоні вибрали для нього мальовниче місце! І дуже зручне з стратегічних міркувань. Справжня маленька фортеця. Похмурі башти, завжди щільно зачинені ворота…
Ковзнувши поглядом по знайомих контурах замку, Лютц раптом увесь подався вперед. Що це таке? Чому ворота сьогодні відчинені?
— Жени щодуху, а біля воріт зупинись! — наказав Лютц Курту.
Курт переключив швидкість, машина рвонула вперед. Від несподіваного поштовху Генріх прокинувся і, солодко потягаючись, почав було картати Курта за необережну їзду. Та раптом очі його розширилися, сон зняло, мов рукою: біля розчинених воріт не було звичайної охорони!
— Приготувати зброю! — наказав Генріх і дав Курту знак, щоб він їхав обережніше.
Машина поволі під'їхала до головного входу. Парадні двері теж були відчинені навстіж, а на підлозі у вестибюлі лежала непорушна постать одного з чорносорочечників. Не зупиняючись біля нього, всі троє кинулися в покої графа. Вони були порожні. З ліжка звішувалися зім'яті простирадла, на підлозі валялася ковдра.
На половині Марії-Луїзи зовні все було в порядку, але і тут жодної живої душі Генріх з Лютцом не знайшли.
Гер обер-лейтенант! — долинув схвильований голос Курта з коридора, що відокремлював покої графині від кімнат, в яких оселився Гольдрінг.
Курт щойно вибіг з кабінету Генріха і стояв посеред коридора блідий і вкрай переляканий.
— Та-ам, та-ам, — белькотів він, мов заїка, тремтячими губами.
Не чекаючи на його пояснення, Генріх і Лютц вбігли в кабінет і, побачивши, що тут нікого нема, попрямували до спальні. На ліжкові, яке займав хворий Штенгель, лежала якась туго сповита простирадлами постать.
Гадаючи, що то Штенгель, Лютц не зовсім поштиво почав розмотувати простирадла і раптом здивовано скрикнув і мало не впустив голову напівнепритомної графині назад на подушку.
Пояснити, що сталося, Марія-Луїза не могла. За її словами, вона, як завжди, поклалася спати о дванадцятій у своїй опочивальні і відразу заснула. Вночі вона відчула задуху, але прокинутись не могла, а немов полетіла в якусь чорну безодню. Де Штенгель — і як сама вона опинилася тут, Марія-Луїза не знала, як її сповивали — не чула. Їй дуже погано і вона просить відкрити всі вікна — її переслідує якийсь солодкуватий запах, від якого і зараз робиться млосно…
Генріх мовчки вказав Лютцу на пов'язку, що лежала долі біля ліжка. Від неї ще йшов ледве чутний запах хлороформу.
Подзвонивши генералові і Міллеру, Генріх з Лютцом почали крок за кроком обшукувати замок. В підвалі, в льоху, вони знайшли покоївку і старого камердинера графа. Обоє тремтіли від холоду і пережитого страху і теж до пуття нічого не могли пояснити. Якісь люди підвели їх з постелей і привели сюди; що сталося з графом, Штенгелем і тим полковником, який лишився ночувати в замку, вони не знають; куди поділася охорона, сказати не можуть.
Міллер прибув негайно, схвильований, як ніколи. Його мало турбувала доля графа. Він врешті-решт спокійно пережив би і зникнення Функа. Але те, що разом з ними партизани захопили в полон і Штенгеля — начальника внутрішньої охорони такого секретного об'єкта перелякало його вкрай.
Мов хорт, бігав Міллер по покоях графа і графині, плазував по підлозі, крізь лупу оглядав ручки дверей і шпінгалети вікон, хоч і так було ясно, що партизани ввійшли з чорного ходу. Двері були незамкнені, а в коридорі біля них виразно виднілися сліди багатьох ніг.
Так, партизани пройшли з чорного ходу. Але хто його відкрив? Чому ніхто, навіть Штенгель, до кімнати якого двері були найближче, цього не почув? Адже при ньому була зброя і він міг зняти тривогу, ледве зачувши підозрілий шум. Чому, нарешті, не зняла тривоги охорона? А головне, куди поділися граф Районі, Функ, Штенгель?
Справа з'ясувалася лише згодом, та й то частково, коли Міллер почав оглядати кабінет графа. На його письмовому столі він знайшов друкованим шрифтом написану записку:
«Старого графа, полковника Функа, майора Штенгеля і всю охорону чорносорочечників взято як заложників. Ми не вдалися б до цього заходу, якби ви не затримали десятки невинних людей у Палермо. Якщо хоч один з заарештованих у Палермо буде страчений, ми повісимо всіх ваших заложників, навіть не вступаючи в переговори про обмін полоненими. Командир загону імені великого Гарібальді (далі стояв нерозбірливий підпис)».