На цьому і закінчилася б кар'єра потомственого розвідника, коли б про нього не згадав бувший шеф, оберст-лейтенант Брандт. Не звиклий до уваги начальства, Бертгольд не встиг і отямитися, як став заступником Брандта і, майже одночасно, чоловіком його доньки Ельзи, єдиним посагом якої був високий пост її батька. Але батько за два роки по тому помер, дочекавшись онуки Лорхен, якій міг заповісти лише колекцію поштових листівок, зібрану мало не за півстоліття.
Бертгольд любив свою дочку безмірно, як може любити людина, що за все своє життя не відчувала не тільки щирої приязні до будь-кого, а навіть симпатії. Він завжди був замкненою людиною і оцінював взаємини з іншими з погляду корисності для своєї кар'єри. Так він став і чоловіком Ельзи, яку ніколи не любив і лишався для неї чужим навіть досі. Єдиним, що зв'язувало подружжя Бертгольдів, була донька Лора, доля якої однаково хвилювала і батька, й матір.
Маленька Лорхен була напрочуд милим дівчатком: з пухкими ручками і ніжками, рожевими щічками, золотистими кучерями. Зачаровані красою своєї доньки, батьки не помічали, як поступово змінювалася її зовнішність. В міру того, як Лора тяглася вгору, якось витягувалися і всі риси її обличчя. А це аж ніяк не прикрашало дівчину. В дванадцять-тринадцять років вона перетворилась на досить незграбного підлітка, та ще й з препоганими нахилами: Лора любила підслухувати під дверима, підглядати за дорослими, і її обізнаність з деякими інтимними сторонами життя сягала значно далі, ніж то буває у інших дівчат одного з нею віку.
Саме в цей час у Лори з'явився нестримний потяг до хлопчачого товариства. Скориставшись з поблажливості матері і частої відсутності батька, який багато їздив у службових справах, дівчина приводила додому своїх однокласників-хлопчаків цілими табунами, щедро частувала їх ласощами, які потай тягла з буфета, а потім вигадувала ігри з обов'язковими поцілунками, занадто тривалими, щоб їхнього характеру не могла не помітити, нарешті, фрау Ельза. Стурбована мати заборонила дочці приймати у себе вдома своїх нових друзів і цим ще погіршила справу: веселі забави Лора перенесла на подвір'я вілли, де наглядати за поведінкою дочки було ще важче. Не бажаючи признатися чоловікові в своєму недогляді за донькою, фрау Ельза приховала від Бертгольда і те, що сталося, і свої турботи, пов'язані з вихованням Лори. Та Бертгольд сам одного разу побачив крізь вікно, як його одиначка бавилася з хлопцями. Відтоді Лора почала виходити на прогулянки лише з матір'ю, а час її повернення з школи контролювався. Дівчина опиралася, впадала в істерики, але воля батька була незламна.
Ці розумні міри, здавалося, добре вплинули на Лору. Вона стала рівнішою у поводженні, та й фізично дуже змінилася. Зелений пуп'янок почав розквітати у пишну квітку, навіть занадто пишну для її років.
Тепер вже Лора й сама більше тяглася до товариства дівчат, обмінювалася з ними зошитами з переписаними віршами, а під час вакацій палкими й довгими листами, сповненими клятв у вічній вірності.
Заспокоєні батько й мати милувалися тепер дочкою, мрійним поглядом її блакитних очей і довгими й товстими золотистими косами. Занадто м'ясистого на кінці носа доньки батьки намагалися не помічати, потішаючи себе думкою, що він ще сформується.
Правда, іноді Лора ніби вибивалася з колії. Тоді вона знов починала коверзувати, ставала надто дражливою, допікала всіх присутніх чи то виявами несподіваної ніжності, чи то вибухами такої ж незрозумілої люті. З цього приводу батьки навіть радилися з лікарями, але всі вони в один голос заспокоювали:
— Звичайні явища перехідного віку! Вийде заміж, народить дитину, і все буде гаразд!
Бертгольд вже давно мріяв про те, як його Лорхен вийде заміж, народить сина і цим продовжить рід Бертгольдів, коріння якого губилося десь у сутінках XVII сторіччя і який міг так несподівано закінчитися на ньому, Вільгельмові Бертгольді. Треба бути справедливим: люблячий батько зробив усе можливе, щоб майбутній чоловік його доньки не докоряв їй нікчемним посагом, як доводилось докоряти йому самому фрау Ельзі.
Ні, посаг у його доньки буде чималий! В 1933 році, після гітлерівського путчу, Бертгольду було подаровано велику віллу в Мюнхені, що належала раніш якомусь єврею — професору музики, а згодом, завдяки зв'язкам з Гіммлером, Вільгельм одержав ще й два хлібних заводи. Та й своє перебування на Східному фронті Бертгольд розглядав як рідкісну можливість забезпечити і майбутнє Лори, і самого себе на старість. О, він не кидався, як інші, на дрібниці — одяг, меблі чи продовольчі посилки. Усі підлеглі офіцери знали, що найкращим подарунком для їх шефа було срібло, старовинне російське срібло. Його розшукували спеціально для начальника відділу І-Ц, і він, одержавши якийсь сервіз, любив довго і старанно розлядати його на самоті, перше ніж відправити фрау Ельзі додому. Вважаючи себе тонким знавцем мистецтва, Бертгольд замолоду купував дешевенькі копії з відомих скульптур і завішував усі стіни своєї квартири такими ж дешевенькими, фабричного виробу килимами. Тепер він міг задовольнити свою пристрасть і до скульптури, і до килимів, компенсувати себе за те, що йому такий тривалий час доводилося задовольнятися підробками, замість справжніх мистецьких витворів. Так, його апетити з часом збільшувались, а художні смаки вдосконалювались. Тепер він брав і скульптури, і килими лише з музеїв. Адже так маєш гарантію, що не потрапить до твоєї колекції якась копія чи другорядна річ. І, з властивою йому акуратністю, Бертгольд, перед відправкою кожної нової «знахідки», власноручно приклеював до скульптури чи пристібав до килима маленьку картку, де позначав все, що міг позначити: назву скульптури, ім'я її автора, час, коли було вироблено той або той килим, і навіть адресу музею, звідки цю річ було взято. Всі ці картки фрау Ельза за наказом чоловіка зберігала, як зберігають ощадні люди все, що може стати під старість джерелом їхнього існування.