Те, що раніше проходило поза увагою, мати починає співставляти і аналізувати. Так, часто серед білого дня, коли стільки роботи, Моніка кидає все і, пославшись на те, що у неї болить голова, кудись їде… Потім привіти від Жана… Щось дуже часто переказує їх Моніка! А ота заява: «Якщо тебе спитають, мамо, скажеш, що Франсуа мій наречений!» Тоді вона сприйняла це як жарт і сама посміялася. Довгоносий Франсуа і її красуня Моніка! Тепер мадам Тарваль не до сміху. Потроху вона починає розуміти, що її донька з чимсь криється від неї. Боже правий, а що, коли хтось дізнається про це! Адже Жан у горах, отже, у відносній безпеці. А Моніку можуть схопити кожної хвилини! Ні, вона сама себе лякає! Геть ці думки, бо від них справді втратиш здоровий глузд!
І мадам Тарваль лукавила з собою, відганяла страшні підозріння, кепкувала з себе, називаючи боягузкою, але зовсім позбутися неспокою вже не могла.
Мадам Тарваль жодного разу не натякнула дочці про свої побоювання. Вона добре знала її вдачу — палку і вперту одночасно. Застерегти її — значило викликати вибух гніву й докорів: Моніка ніяк не могла примиритися з думкою, що їм доводиться жити з прибутків від ресторану, який відвідують німці. Ще захоче довести свою самостійність і щось встругне! Ні, краще вже заплющити очі, мов страус, ховати голову перед небезпекою і чекати, чекати кінця війни, який мусить вже врешті-решт настати.
І лише тоді, коли Моніка, одержавши якусь телеграму, сказала, що їде до Бонвіля, мадам Тарваль зрозуміла, якої фатальної помилки вона припустилася. Замкнувши двері і сховавши ключ у кишеню, мати рішуче заявила:
— Ти нікуди не поїдеш!
— Я мушу їхати, мамо!
— Хай посилають когось іншого! — Вперше за весь час мадам Тарваль дала зрозуміти дочці, що вона трохи в курсі її справ. — Це не дівоча справа їздити світ за очі з якимись таємничими дорученнями.
— Саме дівоча, мамо, бо лише я можу дізнатися від Гольдрінга… — Моніка урвала мову.
— Що ти мусиш дізнатися від Гольдрінга? Що, я тебе питаю? Коли не скажеш, я зараз же побіжу до його генерала…
— Що ж, біжи! І не забудь сказати, що наш Жан з макі! І тоді всіх їх перестріляють, мов курчат, бо у них немає зброї, а ти позбавляєш їх нагоди її здобути! Ну, чого ж ти стоїш? Біжи! Тільки знай, що у тебе тоді не буде ні дочки, ні сина!
Почувши про зброю, мадам Тарваль упала на стілець і так пополотніла, що дівчині стало шкода матері.
— Матусю, — ніжно охопила її шию Моніка, — даю тобі слово, — мені нічого не загрожує. Присягаюся! Це буде звичайна прогулянка, під час якої я шепну кілька слів кому треба. Тільки й усього!
Проте мадам Тарваль не так легко було заспокоїти. Вона плакала, благала, загрожувала і знову плакала. Моніка упадала біля неї, як біля хворої, але твердо стояла на своєму — поїду! І в цьому двобої: матері, яка намагалася врятувати дочку від смертельної небезпеки, і дочки, яка готова була пожертвувати своїм життям заради свого народу, переможцем вийшла дочка. Мати скорилася долі.
Моніка не дала Генріхові телеграми про свій приїзд. Вона не хотіла, щоб її бачили з ним на вокзалі, де завжди вешталися поліцаї і гестапівці. Вже від своєї родички вона телеграфувала Гольдрінгу в готель, призначивши час і місце побачення.
Генріх додержав слова — перед очі Моніки він з'явився в цивільному одязі, який, на думку дівчини, був йому куди більше до лиця, ніж ненависна форма німецького офіцера.
На мить Моніці здалося, що перепона, яка лежала між нею і Генріхом, зникла. Так приємно було йти з ним поруч, спираючись на його міцну й теплу руку. Навіть говорити не хотілось. І Генріх, певно, розуміючи її настрій, теж мовчав. Моніка уявила собі, що війни не було, нема, ніколи не буде. І їй не треба приховувати свої почуття. Між нею і Генріхом звичайні людські взаємини. Але мало не на кожному кроці зустрічалися патрулі, і важке гупання їхніх чобіт чомусь нагадувало дівчині глухі удари перших грудок землі об труну. Ні, дійсність нагадувала про окупацію, про те, що вона приїхала не на побачення з коханим, а щоб здобути такі важливі для макі відомості.