Так і лежала Проклята долина незайманою аж до кінця 1941 року.
На цей час горезвісна теорія бліцкригу — блискавичного удару, що мав поставити Радянську Росію на коліна перед переможцем, уже почала втрачати свою популярність. І хоч від неї вище командування гітлерівської армії цілком не відмовилось, але після поразки під Москвою для багатьох стало зрозумілим, що війна може набрати затяжного характеру і що новий наступ можна буде почати, лише ретельно підготувавшися. Звичайно, неабияку роль у цій підготовці мало відіграти спорядження армії, особливо ті «сюрпризи», які готувалися на воєнних заводах і які, на думку гітлерівців, мали деморалізувати тили ворожих армій.
Але нальоти радянської і союзницької авіації все посилювались, і треба було подбати, щоб найважливіші воєнні підприємства не зазнали бомбардувань з повітря.
Ось чому саме після розгрому під Москвою і з'явилися в південно-східній Франції і в північній Італії численні групи спеціалістів у військовій формі, які розшукували зручні місця для будівництва під землею воєнних заводів.
Одна з таких груп і натрапила на Прокляту долину. З січня 1942 року в Сан-Ремі не вщухав гуркіт машин. Вони мчали через містечко цілими валками — великі, завжди щільно закриті, — на короткий час затримувалися біля тих будівель, що їх Лютц вважав за підземний завод, і знову рушали кудись на південь, звернувши на новопрокладений шлях. Куди він вів, ніхто не знав, бо ним заборонялось їздити навіть військовим машинам. Даремно і макі силкувалися викрити таємницю шляху — підступи до нього міцно закривали дзоти, побудовані обабіч дороги.
Вже на кінець березня великі тунелі прорізали товщу гір на захід і на схід від Проклятої долини, а влітку в самій долині, глибоко під землею, запрацювали перші цехи майбутнього заводу.
Так, тепер долина виправдувала свою назву — її цілком слушно можна було називати Проклятою!
Поль Шеньє, або, краще сказати, той, хто ховався тепер за цим ім'ям, ніколи не бачив Проклятої долини. Він тільки чув цю назву від своєї дружини, яка була родом з невеличкого селища поблизу Сан-Ремі, та й запам'ятав її лише тому, що того дня вони посварилися з Луїзою: він покепкував із звички жителів півдня називати все гучними іменами, і молода жінка образилася. Це була їхня перша сварка.
Того вечора вони дали один одному клятву ніколи більш не сваритися і, звичайно, порушували своє слово не раз. Але ніколи ні їй, ні йому і на думку не спадало, що саме ця Проклята долина, що призвела їх до першої сварки, відіграє колись таку фатальну роль в їхньому житті.
Полонений номер 2948 прикусив губу, щоб не застогнати голосно, на всю казарму. Цей давній спомин, на мить осяявши темряву, розтанув, мов далеке марево, як не силкувався Поль його затримати. Та й чи було все це в дійсності?
З того часу, як Поля Шеньє вперше ввели в підземелля, він втратив почуття реальності. Бо швидше на марення скидалося все те, що з ним сталося.
Хіба можна повірити, що в мирній долині існує підземний завод з кількома тисячами робітників, які ніколи не бачать і не побачать вже сонячного світла? А взяти сьогоднішню розмову з цим старим генералом! Хто може навіть припустити щось подібне?
На мить Поль Шеньє заплющує очі і знову розплющує. Ні, він існує, не спить, отже, реальне і те, що говорив генерал… Гаразд, треба поновити в пам'яті все, що було, від початку до кінця, згадати найменші подробиці.
… Ось його ввели до кабінету. Він теж у підземеллі, бо вікон немає. Солдат впустив його і пішов. Велика простора кімната. Письмовий стіл і поруч другий, канцелярський, завалений кресленнями. На письмовому столі коробка сигар. О, як хотілося підбігти до стола, схопити сигару і запалити. Адже він жодного разу не палив з того часу, як потрапив у це пекло… А скільки він уже тут? Місяць, два? Поль цього не знає.
Він, як і його товариші по камері, загубив рахунок дням і тижням. Тут навіть говорять так: це сталося на минулій чи позаминулій зміні. Днів ніхто не знає…
Поль відвертається від стола, щоб не бачити сигар. І тут його погляд наражається мов на два гострих буравчики. Два ока, круглих, зовсім без вій, з маленькими, наче вістря голки, зіницями, вп'ялися в нього і дивляться, не моргаючи. Лише очі здаються живими на цьому старому й зморшкуватому як висушений лист, обличчі.