— Я буду буквально за п'ять хвилин і не затримаю вас надовго, — благав Міллер.
— Гаразд, заходьте.
Вигляд у начальника служби СД був жалюгідний: куди поділися пиха, впевненість, зарозумілість — риси, що породжуються професією, а з часом стають основними ознаками характеру.
— Генріх, ви можете мене врятувати!
— Я?
— Саме ви! Сьогодні я одержав від генерала Бертгольда особисте попередження: коли за три дні я не знайду цього проклятого Шеньє, мене викличуть у Берлін для спеціальної розмови. Я знаю, що це означає.
— Здогадуюсь.
— Благаю вас, напишіть генералові, щоб мені хоча б тиждень ще дали на розшуки. Я ніколи не забуду вам цієї послуги! І можу теж колись вам стати в пригоді!
— І оце все? З-за цього ви прибігли вночі?
— Для вас, Генріх, це дріб'язок, а для мене вся кар'єра, а може, й життя!
— Завтра ранком я вам дам листа до батька, і ви самі його відправите.
Міллер довго тис руку Генріха.
Вночі пройшов дощ, і запланований звечора ранній виїзд довелося відкласти, поки земля трохи протряхне. Воно вийшло й доречно, бо Генріх мало не забув отієї обіцянки Міллеру написати листа в Берлін. Цього разу Генріх був небагатослівний. Коротко повідомивши про свою участь у розшуках, він попросив Бертгольда зважити на трудність обстановки і відсунути встановлений ним термін ще на тиждень.
Не запечатавши листа, Генріх вручив його Курту з наказом негайно віднести до Міллера.
— А коли повернешся, попроси мадам Тарваль або мадемуазель Моніку приготувати нам щось у дорогу
— Мадемуазель Моніка нездужає вже другий день…
— Дуже негарно, Курт, що ти мене не попередив ще вчора! Мадемуазель стільки клопоту мала зі мною під час моєї хвороби, а тепер, коли вона злягла, я її навіть не відвідав!
— Ми вчора приїхали дуже пізно, гер обер-лейтенант!
— Тоді зробимо так: я зараз зайду хвилин на п'ятнадцять до мадемуазель і перепрошуся за свою неувагу, а ти неси листа і зараз же починай ладнати все в дорогу.
— Я миттю віднесу листа! Поки ви повернетесь, гер обер-лейтенант, все буде готове.
Курт і не гадав, що йому доведеться затриматись значно довше, ніж він розраховував. І в справі не зовсім приємній.
Одержавши листа, Міллер не відпустив Курта відразу, як той сподівався, а зробив йому знак зачекати.
— Ваше прізвище Шмідт? Курт Шмідт? Так? — запитав Міллер, коли листа було прочитано, запечатано і вручено ад'ютантові для негайної відправки.
— Так точно!
— Ви раніше були в роті обер-лейтенанта Фельднера?
— Так точно!
— Ви знаєте, що ваш колишній командир зараз у госпіталі, тяжко поранений?
— Так точно!
— Звідки ви це знаєте?
— Мені сказав про це обер-лейтенант фон Гольдрінг.
— А коли ви останній раз бачили обер-лейтенанта Фельднера?
— У Бонвілі, в день від'їзду звідти, в номері обер-лейтенанта фон Гольдрінга.
— Обер-лейтенант Фельднер з вами розмовляв?
— Так. Він наказав передати обер-лейтенанту фон Гольдрінгу номер поїзда і час від'їзду
— Який саме номер і який час було названо?
— Не пам'ятаю.
— А коли ви повідомляли про це обер-лейтенанта Гольдрінга, сторонніх у кімнаті не було?
— Ні, — твердо відповів Курт, хоч добре пам'ятав, що в цей час у номері Генріха була Моніка.
— Гаразд, можете йти, я сам про це поговорю з обер-лейтенантом. Про нашу розмову не кажіть нікому. Зрозуміло?
— Так точно!
Повертаючись додому, Курт не йшов, а майже біг. І підганяла його не лише думка про спізнення, а й неспокій. Чому це Міллер взявся його розпитувати про Фельднера? І чому так допитувався, чи був хто сторонній у номері? Невже він має якісь підозри щодо мадемуазель Моніки? Мадемуазель Моніка і той поїзд? Які дурниці! Курт горів нетерпінням розповісти про все обер-лейтенантові і був дуже розчарований, побачивши, що того ще нема у номері. Минуло півгодини, година, а обер-лейтенант все не приходив.
Візит Генріха несподівано затягнувся.
Моніка застудилася, і мадам Тарваль заборонила їй підводитися з ліжка. Почувши голос Генріха за дверима, дівчина збентежилась мало не до сліз. Невже мама дозволить зайти йому до неї в кімнату? А яка підстава не дозволити? Те, що вона в ліжку? Але ж вона хвора, і так природно, що Генріх прийшов її провідати, особливо після того, як вона сама біля нього чергувала після цієї катастрофи з мотоциклом!
Генріх зробив вигляд, що не помітив ні збентеження, ні ніяковості дівчини. Він поводив себе просто, як звичайно, і Моніка відразу забула про всі свої сумніви. Вона почувала себе щасливою і від того, що він тут, і від того, що розмова їх точиться так вільно і невимушено, і від того, що він милується нею.