Монікою важко було не замилуватися. Її хвилясте волосся колом лягло навколо голови. На тлі білої наволочки воно скидалося на коштовну чорну раму, в яку було вправлено чудесну жіночу голівку.
— Ви сьогодні напрочуд красива, Моніко!
— Ви кажете це вже вдруге, Генріх.
— І, мабуть, скажу втретє. Коли глянути на вас отак здалеку, то здається, що дивишся на портрет якоїсь невідомої красуні.
— Мамо, з твоєї дочки кепкують! — гукнула Моніка до сусідньої кімнати, де поралась її мати.
— З тебе кепкують? Ніколи не повірю! — мадам Тарваль з'явилася на порозі з тарілкою винограду.
— Я лише сказав мадемуазель, що сьогодні вона особливо красива.
— О, біле їй до лиця! Якби ви бачили її під час конфірмації… стривайте, я зараз покажу її фото. Я просто закохана в нього!
— Мамо, баронові це нецікаво…
— Ви боїтесь, що і я закохаюся?
— Жодна жінка не покаже фото, на якому її сфотографовано молодшою.
— Ось, бароне! — мадам Тарваль простягнула Генріху великий сімейний альбом, розгорнутий на тій сторінці, де було вставлено фотокартку Моніки у день конфірмації.
Генріх глянув і мало не скрикнув. Мадам Тарваль задоволено посміхнулася — вона була певна, що то зображення її доньки справило таке враження, і, тріумфуючи, поглянула на Моніку, потім знову на Гольдрінга. Той не зводив очей з фотокартки. Те, що він побачив, вразило його до краю. Навіть він, добре вишколений, звиклий до всяких несподіванок, ледве стримав своє хвилювання. І не краса юної Моніки так його приголомшила, хоча дівчина, вся в білому, справді була дуже гарною. Вразило Генріха інше. Поруч Моніки стояв — хто б міг подумати! — Поль Шеньє. Помилитися було неможливо.
— За те, що ви досі не показали мені цього дива, Моніко, я вас штрафую, і штраф сплатите негайно.
— Це залежно від того, в чому він полягатиме!
— О, штраф буде суворий! Я примушу вас розказати про всіх, хто з вами фотографувався.
— Тоді сідайте ось тут на ослінчику, щоб і я бачила, — сміючись, погодилась Моніка.
Генріх почав перегортати альбом. Моніка давала то жартівливі, то серйозні пояснення до кожної фотокартки. Зацікавлена цією грою, мадам Тарваль теж присунула свій стілець поближче до ліжка хворої. Побачивши на одній з сторінок фото молодика у формі солдата французької армії, Генріх здивувався — це був один з тих двох макі, яких він у свій час відпустив на плато.
— Мій син Жан, пропав безвісти, — пояснила мадам Тарваль і посміхнулася. Генріх глянув їй в очі і зрозумів — жінка знає все. Так ось де причина її симпатії до нього!
Перегорнувши останню сторінку, Генріх переконався, що окремої фотокартки Поля Шеньє в альбомі нема. Правда, на деяких сторінках зяяли порожні місця — очевидно, альбом хтось переглядав і частину фото витяг.
Довелося знову повернутися до фотографії, зробленої в день конфірмації.
— От тепер, коли я познайомився з усіма вашими родичами і друзями, давайте я вгадаю, хто фотографувався з вами цього дня? І тепер ви штрафуватимете мене за кожну мою помилку. Починаємо?
— Стережіться, я не така милосердна, як ви думаєте, і вигадаю такий штраф! Ну, вгадайте, хто оце?
— Це ваша бабуся, мадемуазель! А це ви, мадам Тарваль. Поруч з вами — ваш брат Жан… Тепер хвилинку зачекайте… ах, так, ота молода красива жінка ваша сестра Луїза, мадам. Цього мужчину, що стоїть поруч з мадемуазель Монікою, я щось не пригадую. Дуже дивно! Такі обличчя звичайно запам'ятовуються… енергійне, вольове… Ні, йду в заклад, що його фото я в альбомі не бачив!
— І не дивно, що не бачили, — Моніка всі їх знищила! — сердито кинула мадам Тарваль.
— Мамо!
— Ах, облиш! Перед бароном мені нема чого критися! Я так глибоко впевнена у вашій порядності, месьє Гольдрінг, що можу вам звіритися — це чоловік моєї сестри Луїзи, Андре Ренар.
— Він загинув, — поспішно додала Моніка.
— Не загинув, а зник невідомо куди. Розумієте…
— Месьє Генріху зовсім не цікаво знати, що сталось з кожним нашим родичем, — спробувала перервати матір дівчина.
— Якраз навпаки, — мене дуже зацікавила ця історія! Як це людина може зникнути невідомо куди?
— О, в наші часи! — мадам Тарваль журно похитала головою. — Уявіть, уночі до людини — не якоїсь там звичайної людини, а відомого інженера! — приїздять двоє з запискою від директора заводу, де він працює, забирають його з собою нібито для термінової консультації, і після цього людина зникає. Бідна Луїза мало не збожеволіла коли про все це дізналася. Подумайте, стільки лиха на одну голову: спочатку розлука з чоловіком, який мусить ховатися і до якого вона потай може приїздити лише раз у два-три місяці, потім повідомлення, що він зник, конфіскація майна… Вона сама, як дружина комуніста, тікає крадькома з Парижа!