Генріх наказав Куртові під'їхати до мерії і лише тут згадав, що не знає прізвище матері мадам Тарваль. Виходить, доведеться розпитувати! Це аж ніяк не входило в його плани, але відступати вже було пізно.
— Доброго здоров'я! — першим привітався Генріх до старого, який сидів за столом і щось писав.
— Бонжур, месьє! — похмуро відповів старий і скоса позирнув на Генріха.
— Ви мер Ла-Травельса?
— На жаль, я.
— Мені треба підшукати приміщення для майбутньої німецької комендатури.
Старий тяжко зітхнув.
— Чи не вкажете мені будинок, де жили комуністи або зараз живуть їх сім'ї?
— Я не знаю, хто в якій партії був. Такої регістрації в мене немає.
— А організація французької націонал-соціалістичної партії у вас є?
— Та приїхав тут один, крутиться по селу. Он вже побачив, що ви приїхали, біжить!
Справді, вулицею села біг чоловік, на ходу застібаючи плаща.
— Він місцевий? — запитав Генріх.
— Та місцевий. Батько такою порядною людиною був… — Мер глянув на Генріха і, очевидно, зрозумів, що сказав зайве. — Батько його помер на тому тижні, так він приїхав вводитись у володіння.
З порога почулося нацистське привітання. Генріх відповів.
Єдиний представник націонал-соціалістичної партії Франції в Ла-Травельса був молодиком років тридцяти. Зсунутий на потилицю великий капелюх давав змогу кожному бачити, що месьє Базель, як він відрекомендувався, носив таку ж зачіску, як і Гітлер, а коротко підстрижені темні вуса під довгим, кумедно вигнутим носом скидалися на чорну жирну крапку, поставлену під знаком запитання.
— Мені треба поговорити з вами, — кинув Генріх новоприбулому.
— Ви хочете сказати, поговорити тет-а-тет? Так я вас зрозумів?
— Я піду, можете говорити скільки завгодно і про що завгодно, — ні до кого не звертаючись, промовив старий і, накинувши на плечі благеньке пальто, вийшов з кімнати, яка гучно іменувалася мерією.
— Дуже непевна людина мер! Але я до нього доберуся! Вірите, до того важко…
— Мене це не цікавить, — перервав Базеля Генріх. — Мені треба якнайшвидше підшукати приміщення для німецької комендатури.
— В Ла-Травельса буде німецька комендатура? — зрадів Базель. — Яка приємна новина! Уявіть, я мусив виїхати з рідного села тільки тому, що тут чесні французи не мають змоги спокійно жити. Довелося залишити рідну домівку і переїхати до Понтея.
— А ви давно звідти?
— З тиждень.
— Я чув, що там макі підстрелили нашого офіцера?
— На жаль, це так. Це сталося в день мого від'їзду. Ці макі справжні розбишаки. Ви думаєте, їх немає тут? У моєму будинку не лишилося жодної цілої шибки…
— Мені потрібне приміщення для комендатури, — нагадав Генріх.
— То візьміть мій будинок! Після смерті батька я в ньому живу один, і з радістю…
— Чесних французів ми не кривдимо. Напевно, тут є якісь підозрілі люди, сім'ї комуністів, наприклад.
Базель замислився, прикусивши кінчик жовтого від тютюну пальця. Ніс його тепер ще більше скидався на знак запитання.
— Є! Можете вибирати! — нарешті радо вигукнув він, витяг з кишені маленьку книжечку і, розгорнувши її, сів біля стола. — Одинадцять подвір'їв.
— Ви з власної ініціативи склали цей список? — ніби між іншим запитав Генріх.
— Я виконую доручення одної вашої установи, — самозадоволено промовив Базель, трохи притишивши голос. — Правда, мені доручено стежити за жителями Понтея, але оскільки я тут, то я вважаю своїм святим обов'язком…
— Ну, давайте, хто там у вас в списку?
— Олів'є Арну — чомусь пішов з села невідомо куди.
— Далі!
— Троє пішли добровольцями на війну і не повернулися досі. Їх прізвища…
— Далі!
— Ага, ось те, що треба! Син старого Готарда брав участь у страйку залізничників у Ліоні. Це, правда, було до війни, але я маю підозру, що він комуніст.
— Ще хто?
— З трьох дворів пішли молоді хлопці. Рідні кажуть, що на заробітки до Бонвіля, але я не вірю.