— Гарантія — здоровий глузд! Не для німецького ж командування, краще нас з вами обізнаного, я хочу їх дістати.
— Тоді для кого ж?
— Вам не здається, що це запитання наївне? Що я не можу на нього відповісти, коли б навіть дуже хотів?
«Він має рацію, — подумав Андре Ренар. — Для німецького командування ці відомості, справді, ні до чого. Отже, коли вони не для ворога, виходить, для друга. Хай невідомого, але друга. Припустимо, я їх скажу йому. Вони обернуться проти німців, можливо, врятують і тих нещасних, що конають під землею. Змовчу… Мене можуть впіймати, і тоді жодна людина в світі не дізнається про те, про що знаю я!»
— Пам'ятайте: у нас мало часу. Вам треба подбати про свою безпеку, та я і не хочу накладати своєю головою — адже до села може завітати цілий загін, всі дільниці розподілено між окремими військовими частинами. Коли мене знайдуть за мирною розмовою з вами…
— Стривайте, у вас може бути ще один хід — дізнатися, хто допоміг мені організувати втечу!
— Я про це вас не запитую і слова!
— Гм… схоже, на те, що ви розбили всі мої аргументи проти. Ну, що ж, я готовий розповісти все, що знаю. Слухайте!
Обидві жінки разом зробили крок уперед, коли двері маленької кімнати розчинилися і на порозі з'явилися Андре Ренар і німецький офіцер. Жодна з них не сказала ні слова, тільки запитувала очима: як?
Андре Ренар весело посміхнувся. Так само весело посміхався і німецький офіцер. І лише тепер настав час розрядки страшної напруги чекання. Охопивши шию чоловіка руками, Луїза голосно розридалася. Стара безсило впала в крісло, її голова і руки дрібно тремтіли.
— Я мушу попросити пробачення у дам, — схвильовано сказав Генріх. — Єдине, моє виправдання в тому, що так вийшло не з моєї злої волі. І, як бачите, все склалося якнайкраще.
— О месьє! Ми поводимо себе з мамою зовсім непристойно, але радість, кажуть, не вбиває! Я зустріла вас, як ворога, посидьте з нами трохи, як друг!
— Я хотів би цього зараз найбільше, але і так затримався довше, ніж передбачав. До того ж не забувайте, у машині сидить ота мерзота — Базель! Я мушу його відвезти в Сан-Ремі і там затримати, поки месьє Андре не опиниться у цілком безпечному місці.
— Луїза вже налагодила зв'язки, і сьогодні вночі, найпізніше завтра, за мною приїдуть друзі.
— Пістолет, який я вам дав, залишіть у себе. Це мій запасний, а вам стане в пригоді. Про всяк випадок візьміть гроші.
— Не треба…
— Вони вам теж здадуться. Розглядайте їх як своєрідну зброю. А тепер останнє: жодна людина, навіть найближчі ваші друзі, не повинні знати про нашу зустріч і про нашу розмову!
— Можете покластися на моє слово. За дружину і нашу стареньку я теж ручуся!
— О месьє, невже ви не вип'єте з нами вина? — вигукнула мадам Матран. — Я розумію, що ви поспішаєте, але це не забере багато часу!
— Мені доведеться вести машину самому, бо мій денщик наглядатиме за арештованим. А поночі, та ще після вина…
— Тоді зачекайте лише одну хвилинку!
Стара жінка, з несподіваною для її років швидкістю, підбігла до комода і витягла з нього якусь скриньку. В ній вона, певно, зберігала свої сувеніри, бо тут лежали пачки пожовклих, дбайливо перев'язаних листів, засохла гілочка флердоранжу, білі, мабуть, ще вінчальні рукавички. З-під самого споду мадам Матран витягла стару, добре прокурену люльку. Хвилину вона тримала її в руках і ніби обмацувала пестливим дотиком тремтячих пальців. Потім легенько торкнулася устами прокуреного дерева і простягла люльку Генріху.
— Я хочу подарувати вам, месьє, найбільшу коштовність, яку маю. Це люлька мого батька. Він був благородною і мужньою людиною і помер, як людина мужня і благородна, захищаючи Комуну на барикадах. Не відмовте мені, месьє, я дарую від щирого серця, а такий дарунок завжди приносить щастя!
— Я зберігатиму її не лише як пам'ятку, а й як священну реліквію, — серйозно сказав Генріх. — І дозвольте мені поцілувати вас, мадам Матран. Без церемоній, як син цілує матір.
Генріх поцілував зморшкуваті щоки старенької жінки і відчув, як стислося його серце. Чи торкнеться він колись отак обличчя свого батька? І мадам Матран, мабуть, зрозуміла, що коїться в його серці.
— Ви колись розкажете про мене, стару французьку жінку, своїй матері, месьє, — сказала вона, витираючи сльози. — Скажіть їй, що я благословила вас, як сина.
— І про те, месьє, що ви мені повернули життя, — тихо додала Луїза.
— Ну, а тепер прощавайте ви, Андре! Напевне, ніколи ми з вами не побачимось!