Оберст відійшов від карти і сів у крісло.
— Коли ми вчора пили за присвоєння тобі офіцерського звання, росіяни вже докінчували справу. Кілька офіцерів, в тому числі і я, були викликані прямо з вечірки до штабу.
— Це я помітив, але гадав, що ви вийшли трохи перепочити.
— О, якби це було так!
— Я цілком поділяю, гер оберст, ваш жаль. Але яке відношення має цей “Залізний кулак” до мене? — нетерпляче запитав Генріх.
Оберст відповів не відразу. Він витяг хустку, довго і ретельно витирав нею обличчя, немов хотів розтягти паузу, щоб краще обміркувати свої слова.
— Бачиш, — почав він обережно, — росіяни не могли планувати свого наступу на цій дільниці, інакше б їхні війська не повернулися на вихідні позиції, а просувалися б далі. Само собою напрошується припущення, що артилерію, авіацію і мотопіхоту вони скупчили, дізнавшись про наші плани. Очевидно, крім трьох тих карт, про які я тобі говорив, існувала ще четверта... у радянського командування.
— Отже, — гостро перервав Генріх, — майор Шульц висловив підозру, що цю четверту карту передав росіянам я? Так?
Генріх з такою силою стиснув руками спинку стільця, що пальці у суглобах побіліли.
— Боронь боже, він лише спробував натякнути...
— Я вб’ю його! — люто вигукнув Генріх.
Його обличчя зблідло, губи стиснулися так, що їх зовсім не стало видно, а рука рвучко вхопилася за кобуру офіцерського маузера. У нестямі він кинувся до дверей і, можливо, вибіг би, коли б оберст силою не затримав його біля порога.
— Стій! — грізно вигукнув Бертгольд. — Ти забуваєш, що ти в армії!
Він силоміць вирвав з рук Генріха пістолет, сам вклав його в кобуру і ретельно застебнув її.
— Заспокойся! Натяк Шульца, кажу тобі, не справив найменшого враження. Всі сприйняли його як дурну вихватку, і начальник штабу генерал-майор Даніель зробив йому зауваження. Не кажучи вже про мене. Шульц тут же, на нараді, в присутності всіх, мусив викручуватися і просити в мене пробачення.
Генріх кинувся в крісло, охопив голову руками і втупив похмурий погляд у підлогу.
— Отак краще! Посидь трохи і про все розважливо подумай, — умовляв оберст. — Та що ти хочеш? У свої роки ти вже маєш заслуги перед фатерляндом, лейтенант, володієш великим капіталом, тоді як Шульц не може собі придбати навіть пристойного парадного мундира. Його жадоба до грошей усім відома. Як же йому не заздрити тобі, людині, перед якою відкрита така блискуча кар’єра! Не звертай на це жодної уваги. Я розповів тобі всю цю історію з єдиною метою, щоб ти знав: система пліток і доносів у нас розквітла, як ніколи. Тобі заздрять і будуть заздрити, де б ти не був і що б ти не робив.
— Але з цим Шульцем я поговорю! — погрозливо вигукнув Генріх.
— Забороняю як начальник і не раджу як людина, що хоче заступити тобі батька. Ти можеш Шульца ігнорувати, але розмовляти про це не слід. Зроби вигляд, що ти нічого не знаєш. Ти обіцяєш мені?
— Але...
— Ніяких “але”. Дай мені слово офіцера, що не прохопишся жодним натяком.
Генріх промовчав.
— Даєш слово?
— Гер оберст...
— Я вимагаю від тебе слова офіцера. Повторюю: я не лише друг твого батька, а й твій начальник.
— Гаразд, — похмуро сказав Генріх. — Даю слово офіцера не порушувати про це розмови. Але залишаю за собою право при нагоді віддячити Шульцу.
— Ну от і домовились! А тепер, коли ми з тобою порозумілися, давай поговоримо про інше.