Лютц уже спав, і довелося довго стукати, поки він відімкнув двері. Хитаючись, немов п’яний, гауптман знов звалився на ліжко, але, вслухавшись у розповідь Генріха про розмову з Міллером і його підозріння щодо Матіні, відразу схопився:
— Сволота! — зціпивши зуби, вилаявся він. — Я собі і тобі ніколи не прощу, що цей кат досі ходить по землі, коли його місце в пеклі. Ні, ти тільки уяви на хвилину Матіні на допиті у Міллера чи твого дружка Кубіса!
— Ти все докоряєш мені дружбою з Кубісом і Міллером, а вона, бачиш, стала в пригоді, — тихо кинув Генріх.
Лютц знову простягся на ліжку, підклавши під голову руки, і про щось напружено думав. Генріх підійшов до телефону і подзвонив Курту, щоб той приїхав по нього машиною.
— Залишайся ночувати у мене? — запропонував Лютц.
— Ні, я завтра маю їхати до Функа на обід, і треба переодягтися. Він так мені набрид, що я мусив прийняти його запрошення. Може, і ти зі мною?
— До Функа? А чого ж! — думаючи про щось зовсім інше, неуважно відповів Лютц. — Завтра неділя, можемо поїхати... — раптом його обличчя пожвавішало. — Кажеш, до Функа? А знаєш, давай і Міллера запросимо! Тільки не бери Курта, а веди машину сам...
— Є запросити Міллера і залишити Курта! — відповів Генріх, пильно дивлячись в очі друга.
Наступного дня телефонний дзвінок рано збудив Генріха.
— Досить спати! Погода чудесна, від учорашнього снігу й сліду не лишилося! Ми зараз прийдемо в гості, щоб їхати з вами... ви знаєте куди, — почувся веселий голос Міллера.
— Хто це ми?
— Я і колишній “жених”, якого звуть тепер “диваком”.
Поснідавши у Генріха, всі троє вирушили годині о дванадцятій до Палермо.
— Денщика я сьогодні відпустив, доведеться обов’язки шофера виконувати самому, — ніби між іншим кинув Генріх, коли вони сідали в машину.
— Коли ви стомитесь, я залюбки вас заміню, — озвався Міллер, ледве помітно підморгнувши Генріху, багатозначно додав: — Адже ви знаєте, що я чудово керую машиною і в моїх руках вона слухняно виконує мою волю!
Генріх зробив вигляд, що не зрозумів його натяку.
— А все-таки, ви мусите віддати мені належне, як начальникові служби СД, — хвалькувато сказав Міллер, коли машина вискочила з містечка і помчала бетонованим шосе на Палермо. — От вже і можна цілком спокійно їздити по дорогах, не боячись нападу гарібальдійців!
— А вбивство мотоцикліста вчора? — нагадав Лютц.
— А підірвана машина третього дня? — додав Генріх.
— Ви забуваєте: всі ці випадки сталися вночі. Вдень партизани вже не рискують з’являтися на дорогах. А досягти цього було не так уже й просто. Запевняю вас! Зате тепер я знаю, чим кожен день живе той чи той загін. О, колись у своїх мемуарах я розповім цікаві речі!
— Ви збираєтесь писати мемуари? — здивувався Лютц.
— Обов’язково! Звичайно, всього не напишеш, доведеться деякі речі подавати завуальовано... зважати на смаки читачів, які, хоч і люблять, коли в книжках проливається кров, — це лоскоче їм нерви! — але одночасно вимагають, щоб усе їм подавалося під таким, знаєте, солоденьким соусом з доброчинності і цнотливості... Коли б я писав лише для розвідників, я б, звісно, не робив цих поступок, пам’ятаючи слова фюрера, з якими він звернувся до солдатів.
— Які саме слова? — наморщив брови Лютц, силкуючись пригадати. — Ні, не пам’ятаю...
— О, я їх можу процитувати напам’ять! “Солдати! Я звільняю вас від химери, яку простодушні люди називають совістю”... Хіба погано сказано?
— Сказано сильно, — посміхнувся Генріх.
Попереджений по телефону Функ чекав гостей. Він уже кілька разів запрошував Гольдрінга то на обід, то на вечерю, але Генріх під різними приводами ухилявся від цієї честі: оберст Функ був для нього особою малоцікавою. Він не поїхав би й сьогодні, якби не дізнався, що Міллеру відомо про дзвінок гарібальдійців до штабу полку відносно парламентерів. Цікаво було встановити, як саме інформували про це начальника служби СД.
Спочатку обід носив трохи офіціальний характер. Проголосивши перший тост за свого визволителя, як назвав оберст Генріха, Функ стримано побажав успіхів Міллеру і Лютцу. Присутні були нижче його чинами, і Функ, хоч і тримався привітно, але підкреслював це всією своєю поведінкою. Але в міру того як змінювалися страви, а пляшки порожніли, розмова ставала жвавішою і більш невимушеною. З кожною чаркою обличчя оберста і Міллера все дужче червоніли, Лютца навпаки — бліднішало. Хміль цього дня його зовсім не брав. Тільки погляд ставав напруженішим і злішим.