Генріх взяв у руки ракетницю.
— Зажди! — спинив його Лютц. Змочивши з фляги носовик, він наклав його на ствол парабелума і, не встиг Генріх сказати й слова, стрельнув собі в ліву руку вище ліктя.
— Що ти зробив, божевільний! — кинувся до нього Генріх.
— Нічого особливого — рана загоїться за тиждень. Це дасть мені змогу відпочити, довести, що ми були в бою, і одержати медаль за поранення. А тепер — ракети!
Впавши разом з Лютцем у канаву, Генріх одну за другою послав у повітря кілька червоних ракет.
Незабаром з Палермо прибуло два транспортери з автоматниками на чолі з самим оберстом Функом.
— Боже мій! Яке страшне нещастя! Негайно до госпіталю! Може, можна ще врятувати! — кричав Функ, бігаючи туди й сюди вздовж канави.
За хвилину два бронетранспортери, один з яких тяг на буксирі легкову машину, мчали до Кастель ла Фонте.
— Моя допомога зайва, — сповістив Матіні Кубісу, який без особливого жалю дивився на труп свого шефа. — Розтин тіла робити?
— Гадаю, ясно й так!.. Гер Лютц, що це з вами?
— Дурниці! Трохи зачепило руку і... — гауптман похитнувся.
— Що ж ти мовчав! — докірливо кинув Матіні Генріху і підхопив за плечі Лютца. Той, ніяково посміхаючись, випростався.
— Запевняю тебе, я почуваю себе чудово, легенька слабість і все.
Незважаючи на всі заперечення Лютца, Матіні відвів його в операційну, уважно оглянув і перев’язав рану.
— Справді, нічого серйозного. Але потрібен спокій. Доведеться тобі, друже, оселитись у мене в госпіталі.
— Боронь боже! Тоді я справді занедужаю! Я краще полежу в себе вдома. Сподіваюсь, ти будеш мене відвідувати?
— За тобою потрібен догляд, і я забираю тебе до себе! — вирішив за всіх Гепріх. — Ти не заперечуватимеш, Мартін?
— Доведеться погодитись. Тоді зараз ж;е рушаймо. Карлу потрібен спокій.
— А я доповім про напад у штаб командування і теж до вас приїду! — гукнув з порога Кубіс.
Троє друзів перезирнулися і зрозуміли один одного без слів.
— Нічого! — заспокоїв Генріх. — Дам йому кілька десятків марок, і його мов водою змиє...
До замку під’їхали з чорного ходу, щоб уникнути зустрічі з Марією-Луїзою, але Генріх забув ключа, і однаково довелося зняти шум, довго стукаючи.
Нарешті, двері відчинив трохи розгублений Курт. У глибині коридора майнуло жіноче плаття. Здогадавшись, у чому річ, Генріх невинно зауважив:
— О, ми, здається, своїм грюкотом збудили й графиню!
— Це не графиня, це Лідія... тобто покоївка, — поправився Курт і почервонів.
Вечеряли в спальні, присунувши стіл до ліжка, в якому лежав Лютц. Після перев’язки він почував себе зовсім добре і категорично заперечив, коли Генріх і Матіні, повечерявши, хотіли вийти до другої кімнати, щоб дати йому заснути.
— Це буде просто злочинно з вашого боку! У мене так зараз на душі, ніби я спокутував якийсь великий гріх... У такі хвилини хочеться бути серед друзів. Можете мовчати, говорити, читати, але не йдіть від мене. Мені просто приємно на вас обох дивитися!
На місці, де колись була картина, що так неприємно вразила Генріха, тепер висіла велика карта Європи, поцяткована прапорцями, які позначали лінії фронтів. Генріх і Матіні підійшли до неї і почали виміряти відстань від Сталінграда до Сарн — верховне командування нещодавно повідомило про те, що це місто довелося залишити.
— Що ви там виміряєте? — поцікавився Лютц.
— Зажди! — Генріх підійшов до столика і почав щось підраховувати. — Щоб пройти відстань від Сарн до Волги, нашій армії довелося витратити півтора року... Щоб відступити від Сталінграда до Сарн, — менше року! Отже, ми скорочуємо лінію фронту куди швидше, ніж на початку війни її розширювали...
— Ти хочеш сказати, Генріх, що ми тікаємо скоріше, ніж...
— Фі, яка термінологія! Не тікаємо, а скорочуємо лінію фронту, — іронічно поправив Генріх. — І скорочуємо для майбутнього наступу.
— І ти, Генріх, віриш, що він колись буде?
— Знаєш, Карл, є речі, про які я просто уникаю думати. Надто вже небезпечно у них заглиблюватися.
— А я не хочу ховати голову в пісок, як робить це страус. Не вірю я ні в можливість нового наступу, ні в чудодійність нової зброї. Війну ми програли! Це факт, з яким рано чи пізно, а доведеться змиритися.
— А що сказав би про такі розмови покійний Міллер? — посміхнувшись, кинув Матіні.
— Ой, як же я про це забув! Ти знаєш, Мартін, кого я зустрів позавчора в кабінеті Міллера? Колишнього гарібальдійського парламентера, того, з шрамом! На допиті...
— Антоніо Ментарочі?
— Ти навіть знаєш його ім’я і прізвище?
— Він служив у тому госпіталі, де я працював раніше... Винятково розумна і сердечна людина. Я не сказав цього нікому, щоб не вимовляти уголос це ім’я. Адже бідолаха — поза законом...