— І добре зробив, що не сказав. Це б тільки збільшило підозри проти тебе.
— Підозри? Є щось конкретне?
Генріх розповів Матіні про суть своєї розмови з Міллером.
— Я так і знав, що підозра впаде на мене! — Матіні схопився з місця і забігав по кімнаті. На його нервовому обличчі відбилися по черзі всі почуття: занепокоєння, вагання, потім рішучість. — От що, друзі, — сказав він, спинившися проти ліжка Лютца. — Не хочу перед вами критися і признаюся відверто: коли б я мав змогу попередити партизанів, я б попередив! І, проте, у даному випадку це зробив не я! Перед вами мені нема чого виправдуватися, і, сподіваюсь, ви повірите мені на слово... Але зараз мене не так цікавить моя особа, як цей Ментарочі. Як ви гадаєте...
У двері хтось постукав, і Матіні не докінчив фрази. На порозі з’явилася покоївка графині.
— Синьйор обер-лейтенант, графиня просила вас зайти, хоч як пізно ви б не звільнилися!
— Передайте вашій пані, Лідо, що я зайду обов’язково, — відповів Генріх, пильно вдивляючись в обличчя дівчини.
Може, через те, що Генріх вперше назвав її на ім’я, може, з якихось інших причин, але дівчина зніяковіла.
— Гаразд, — відповіла вона тихо і вийшла.
— Так от, я хотів би знати, — почав було Матіні, але його знову перервали.
Цього разу двері відчинилися без стуку, навстіж, і на порозі виросла постать Кубіса.
— “Де двоє чи троє зібралися в ім’я моє, там і я серед них”, — цитатою з євангелія привітався Кубіс.
— Сідайте, Кубіс, — запросив Генріх. — Ми, правда, вже повечеряли, але трохи вина залишили, пам’ятаючи про вас.
— Оцієї кислятини?
— Іншого не буде. Пауль, не забувайте, ми біля ліжка пораненого.
— “І бог, бачачи потаємне, воздасть вам явно!” — як на молитву склавши руки, знов процитував Кубіс.
— Сьогодні Кубіс настроєний на молитовний лад, — посміхнувся Лютц.
— Бо я сьогодні подумав: чи не доведеться мені знову міняти одяг? Колись я змінив сутану на мундир, а тепер, можливо, доведеться зробити навпаки. Ну, та це все в майбутньому, а я людина сьогоднішнього дня. А він не віщує мені нічого доброго!
— Знову якісь неприємності? — поцікавився Генріх.
— Найбільша — у мене відібрали перспективу! Доповів начальству про новопомерлого раба божого Іоганна, а мені наказують: виконуйте його обов’язки, доки не пришлемо нового начальника. Отже, моє просування по службі, а виходить, і збільшення папірців, які так приємно шелестять у руках, відсувається на непевний строк. І я знову змушений бути на утриманні доброго і щедрого барона фон Гольдрінга, який колекціонує мої розписки. І після цього ви мені пропонуєте кисле вино! Ви б ще завели розмову про медицину і тлінність усього живого взагалі! До речі, й синьйор Матіні тут...
— А перед вашим приходом ми саме й говорили про медицину. Матіні розповів нам про один дуже цікавий дослід. Як хірург, він ним просто захоплений і мріяв би його повторити.
Матіні вражено дивився на Генріха, обличчя його поволі червоніло, брови погрозливо зсунулися до перенісся.
— Молю вас, благаю, уклінно прошу! Не розповідайте мені такої гидоти! Вона мені зіпсує апетит перед вечерею!
— А я гадав, що ви цікавитеся наукою. Ви самі колись наполягали, щоб Матіні...
— Барон фон Гольдрінг, це для мене настільки несподівано... я просто не знаходжу слів... — Матіні перехопило дух.
Лютц почав, очевидно, про щось здогадуватись і кинув лікарю застережливий погляд. Той відразу ніби обм’як.
— Я знаю, що ви не наважувались просити Кубіса тому й роблю це за вас: Матіні потрібна людина, над якою б він міг провести свій експеримент. Оскільки він небезпечний, потрібна...
— Здогадуюсь, здогадуюсь... та, будь ласка! У нас таких кролів хоч греблю гати! Я з охотою віддам вам першого-ліпшого і навіть подякую за послугу, бо наш комендант СД допився до білої гарячки і не може виконувати своїх функцій. Беріть хоч зараз!
— Бачите, Матіні, як все добре владналося! — повернувся Генріх до лікаря. — З вас комісійні! Погоджуюсь на тому, що ви дозволите мені бути присутнім при...
— Пробачте, Генріх, що я вас перерву. Але ввечері, та ще вихідного дня, я не звик так марнувати час! Душа мого покійного шефа протестує проти таких сухих поминок, і я змушений, бароне...
— Скільки? — лаконічно запитав Генріх.
— За упокій Міллера гадаю не менше п’ятдесяти марок...
Одержавши потрібну суму, Кубіс вийшов. Генріх провів його аж до вихідних дверей, чого ніколи не робив і чим дуже здивував своїх гостей.