Софії Лерро всього двадцять три роки. При першому погляді на неї Марії-Луїзі здалося, що вона десь уже бачила це округле з пікантним носиком обличчя, осяяне лагідною блакиттю очей і привітною усмішкою рожевих уст, що, як натяк на молодість і здоров’я, ледь відкривала краєчки білих і рівних зубів. Перебравши в думках усіх своїх знайомих, графиня раптом згадала останні сторінки ілюстрованих журналів. Ну звичайно ж! Такі самі обличчя дивилися на неї з рекламних оголошень, що закликали молодожонів механізувати свій побут і молода з пилососом у руках... молода біля пральної машини... ваша підлога завжди блищатиме, як дзеркало... купуйте наші механічні натирачі, придбайте збивач для коктейлів — і ваш чоловік не вчащатиме в клуб і ресторани!..
Графиня прикусила губу, ховаючи зловтішну посмішку, але на серці у неї не полегшало. Що з того, що обличчя стандартне, від нього однаково віє молодістю і якимсь особливим затишком. І це мусить подобатися чоловікам, що після бурхливої молодості шукають тихого сімейного щастя!
Софія Лерро теж прагнула до родинного затишку і не приховувала цього. З простодушною відвертістю вона призналася, що ладна навіть вдатися до шлюбної газети. А коли Марія-Луїза спробувала висміяти цей її намір, почала гаряче обстоювати свою точку зору, і барон Штенгель її підтримав. Це ще більше заохотило Софію до суперечки.
— А що ж робити дівчатам, які сидять у такому закутку, як я? Чекати, поки прийде казковий королевич? Так буває лише в казках, а не в житті. Ось мені вже двадцять три роки... Скільки я ще можу чекати? Якщо ми випадково знайомимося з мужчиною в театрі або у вітальні наших друзів і потім виходимо за нього заміж — це вважається пристойним. Коли ж ми знайомимося за допомогою об’яви, таке знайомство — вже поганий тон. Але мене ніхто не силує вийти заміж за першого, який відгукнеться на об’яву. Я маю право вибору. І я роблю відверто і чесно, коли кажу: так, я хочу вийти ваміж! А інші приховують свої наміри, а самі ловлять женихів!
Марія-Луїза почервоніла, розцінивши ці слова, як натяк. Але очі Софії дивилися з такою простодушною відвертістю, що графиня заспокоїлась. “Вона надто дурна, щоб здогадатися!”
Самого Лерро, на превеликий жаль Генріха, вдома не було, і присутні могли тримати себе трохи вільніше. Обід пройшов у веселій, невимушеній розмові, і навіть завжди мовчазний Штенгель під кінець трохи пожвавішав і розговорився.
Те, що Штенгель після кожної страви вихваляв кулінарні таланти Софії, а також підтримав її в суперечці, занепокоїло графиню.
— Ви б знайшли їй жениха серед ваших знайомих офіцерів. Адже вона непогана і, як каже барон Штен-гель, не бідна, — анітрохи не жартуючи, говорила графиня Генріху, повертаючись з ним з обіду.
От тоді в голові Генріха і виник план одружити Кубіса.
— Коли ваш план здійсниться, я обіцяю вам пост незмінного друга дому! — кокетуючи, промовила графиня.
— Боюсь, що Штенгель не затвердить мене на цій посаді.
— Треба, щоб він звикнув до думки, що ви невід’ємна частина мого посагу.
— Барон додержується досить патріархальних поглядів на родинне життя.
— Ось ви мені й допоможете його перевиховати. Він зіпсував собі смак, дивлячись на цю міщаночку! А Кубісу вона буде саме до пари, Софія його врівноважить. Я завтра ж поїду до неї, умовлю запросити Кубіса, розмалюю його так, що вона закохається в нього, ще не бачивши.
Другого дня вранці, зібравшись на прогулянку, графиня зайшла до Генріха і попередила:
— Даю вам на сьогодні відпустку, бо ви заважатимете нам з Софією. У нас буде інтимна жіноча розмова.
— А чи не занадто ви форсуєте події? — запитав Генріх.
— У мене правило: не відкладати на завтра того, що можна зробити сьогодні. Я чомусь певна, бароне: ваша наречена зробила непоправну помилку, не повінчавшися з вами відразу після заручин. Я б не поклалася на вашу вірність.
— Ви такої поганої про мене думки?
— Навпаки, хорошої. У якогось письменника я вичитала чудовий афоризм: сталість у поглядах, каже він, це ознака обмеженості. Підставте замість слова “сталість” слово “вірність”. Я певна, що ви знайдете якусь карооку італійку, і на згадку про заручини у вашої Лори — так, здається, її звуть? — тільки й лишиться, що подарований вами перстень... До речі, чому ви не носите свого?
— Десь закинув у чемодан...
— Бідна Лора! — розсміялася графиня.
У коридорі почулася швидка хода, хтось постукав у двері — і до кімнати швидко ввійшов веселий і збуджений Матіні. Побачивши графиню, він зніяковів.