— Я чув від Курта, що ви збираєтесь одружитися з ним?
Обличчя Лідії зашарілося.
— Ми домовились почекати кінця війни...
— Ви його любите?
— Коли дівчина дала згоду...
— А він вас?
— Любить! — не замислюючись, відповіла Лідія.
— Тоді я дуже шкодую, що так сталось... Я добре ставлюся до Курта і хотів би, щоб його життя склалося щасливо, але...
— Ви хочете сказати, що йому не дозволять одружитися з італійською дівчиною? — з викликом запитала Лідія.
— Я хочу сказати, що ви з ним не поберстесь. Ніколи. І не тому, що хтось не дозволить, а тому... — Генріх спинився і продовжував, відрубуючи слово від слова, — тому, що зараз, після нашої розмови, я буду змушений вас заарештувати і відправити на допит!
Лідія здригнулась, як від несподіваного удару на-гаєм. Чорні очі блиснули лихим вогнем.
— У вас для цього немає ніяких підстав. Усі ваші речі, здається, цілі. Я вже рік живу у графині, і за цей час у неї не пропало жодної дрібнички.
— Не прикидайтеся! Ви знаєте, що я маю на увазі.
— Я знаю лише те, що я нічим не завинила. Скривдити бідну дівчину, покоївку...
— Вдруге вам повторюю — не прикидайтеся!
— Але я ні в чому не винна!
— Це ви будете доводити на допиті в гестапо.
— А це хіба не допит?
У погляді дівчини Генріх побачив стільки зневаги до себе, що мимохіть в його голосі прорвалися нотки ніяковості!
— Я не працюю в гестапо і я не слідчий... — сказав він, ніби виправдовуючись. — Я лише хотів переконатися, чи справді ви винні в тому, в чому вас обвинувачують. Щоб знати, як мені поводитися з вами...
— Отже, ви маєте зараз вирішити, винна я чи не винна? — голос дівчини тремтів від обурення.
— Вирішувати це буде суд...
— Суд! Який?
— Той, що судитиме вас, що судив би Ментарочі, коли б він не втік...
— Він утік! — коли б щастя мало обличчя, воно скидалося б зараз на обличчя Лідії.
— Хіба ви його знали?
— Це мій батько!
— Так це ви оповістили його про приїзд наших парламентерів? Прочитавши записку, яку мав необережність передати вам Курт?
— Курт тут ні при чому!
— Це з’ясує гестапо!
— А він же на вас мало не молиться, він же казав...
— Мене не цікавить, що казав ваш співучасник!
— Курт нічого не знав!
— І це ви відкрили двері замку, впустили сюди вашого батька з партизанами, щоб вони взяли тут заложників!
Лідія схопилася зі стільця і стояла перед Генріхом, виструнчившись у тому самозабутті гордої зневаги, гніву, зненависті, яке примушує людину забувати про власну небезпеку, кидати виклик сильнішому за неї.
— Я врятувала цим п’ятдесят ні в чому не винних людей! Адже ваші їх, напевне, розстріляли б у Палермо! Ну що ж, беріть, робіть зі мною, що хочете! Коли батько на волі, він однаково помститься...
— Його спіймали раз, спіймають і вдруге. За кожним його кроком стежить наш агент серед партизанів.
— Брехня! Серед гарібальдійців немає зрадників!
— Свята наївність! Гестапо відомий кожен крок ваших гарібальдійців.
— Вигадка, щоб залякати!
— І сьогодні, коли ваш батько радо розповідатиме, як йому пощастило втекти, наша людина дивитиметься на нього пильним поглядом з-під кошлатих брів, щоб зараз же...
— Боже мій, до чого тут брови? Я... я не розумію...
— До чого брови? Це я так, між іншим. Бо я вперше у житті побачив такі густі, широкі і кошлаті брови. Вони мене просто вразили.
— Не може бути!
— Ви не вірите, що бувають такі брови? Але ви матимете нагоду переконатися самі. Він часто буває в гестапо. А тепер його вже напевне викличуть для очної ставки...
Уперше за весь час на обличчі дівчини промайнув страх. Уся вона якось знітилася, очі з благанням дивилися на Генріха:
— Це ви вигадали про брови... Цього не може бути... Ви це навмисне кажете, щоб... — похитнувшися, дівчина сперлася на краєчок стола, помацала другою рукою позад себе, шукаючи стілець, і сіла, майже звалилася на нього.
Генріху стало невимовно шкода дівчини.
— Лідія! — сказав він лагідно і стиснув своїми руками її руки. — Вислухайте мене уважно. Вашого батька виказав агент гестапо, партизан з чорними кошлатими бровами. Я не знаю його прізвища, але добре запам’ятав зовнішність. Він був другим парламентером партизанів.
— Дядько Віктор! — простогнала дівчина.
— Треба негайно попередити про це начальника загону і вашого батька. Але нікому більше жодного слова. Ви мене розумієте? Ви чуєте, що я кажу?
— Я зараз піду і... — дівчина раптом спинилася, перелякана думкою, що її хочуть загнати у пастку, простежити, куди вона йде, а потім...