— Я знаю, чого ви боїтесь... Але у мене нема часу вас переконувати. Треба поспішати, під загрозою не тільки ваш батько, а й той, хто його випустив, — лікар Матіні...
— Я вам довіряю... Я йду, — Лідія попрямувала до дверей.
— Заждіть! Коли я дізнаюся про те, чи пощастило вам попередити командира загону?
— Дуже швидко.
— Гаразд, я чекатиму. І просив би вас не говорити Курту про нашу розмову. Він хороший хлопець, але людина, не обізнана з конспірацією, та й в політиці теж, здається, не розуміється.
Лідія швидко вибігла.
Коли спало напруження, Генріх відчув, як стомила його сцена, яка щойно відбулась, і взагалі події сьогоднішнього ранку. І це саме тепер, коли приїзд Лемке вимагав від нього особливої обережності! Звичайно, Лемке приїхав сюди з відома Бертгольда і, можливо, виконуватиме при ньому ті ж функції, що і Міллер.
Генріх знову перечитав листа, одержаного вчора ввечері від Бертгольда, точніше, ті рядки, що стосуються нового начальника служби СД: “Чи зустрічався ти вже з Лемке? По-моєму, він непоганий товариш. Тобі варто було б з ним заприятелювати. Дізнавшись, що ти в Кастель ла Фонте, він висловив задоволення з цього приводу”.
Висловив задоволення, а проте й досі не прийшов з візитом, як то годилося б! Що ж, Генріх не піде до нього перший. Треба поставити себе так, щоб Лемке запобігав перед ним. Тоді він інстинктивно знайшов правильну лінію поведінки з цим загонистим гестапівцем. На зухвалість відповідати ще більшою зухвалістю, на гонор — ще більшим гонором.
Генерал у від’їзді, і сьогодні можна не йти до штабу. Але бідний Лютц, мабуть, хвилюється. І Матіні теж. Треба їм подзвонити і заспокоїти. Але що він може сказати? Що, коли Лідія не встигне попередити гарібальдійців? Вона обіцяла повернутися швидко. Можливо, у неї є якісь зв’язки тут, у містечку. Отже, залишається одне — чекати.
Години чекання тягнуться нестерпно довго. Генріх не наважується запитати Курта, чи повернулась Лідія. Очевидно, ні. Бо Курт нервує, все падає в нього з рук, коли він накривав на стіл, готуючись до обіду. Генріх уважно студіює книжку з іхтіології і вдає, що не помічає спроб Курта зав’язати розмову.
Коли почало сутеніти, Генріх не витримав і подзвонив Лютцу. “Так, все гаразд, можна спати спокійно, завтра вранці про все розповім”.
Марія-Луїза вже давно повернулася з прогулянки. Вона грає на піаніно. Звуки якогось бравурного мотиву лунко розкочуються в порожніх кімнатах замку. Очевидно, вона в чудовому настрої. Треба до неї зайти. Дізнатися, чим закінчилась її розмова з Софією.
Вечір Генріх проводить на половині Марії-Луїзи у товаристві Штенгеля, графа Рамоні і самої господині. Лідії не видно. Графиня сама подає чай.
— Уявіть, моя покоївка раптом зникла — у неї хтось захворів, і вона відпросилася у графа на цілий день! — скаржиться Марія-Луїза.
Так, Лідія ще не повернулася! Тепер вона не повернеться вже до ранку. Бо після дев’ятої почалася комендантська година. Отже, можна йти до себе і лягати.
Графиня не затримує Генріха. Але коли він підходить до неї, тихенько шепоче:
— У неділю ми з вами і вашим приятелем обідаємо у Лерро.
Майже цілий день нервового напруження вкрай стомив Генріха, і він з радістю подумав, що зараз засне і до ранку відсунуться всі його тривоги. Але вони обступили його ще щільніше, коли він роздягся і ліг у ліжко.
У цій історії з Ментарочі він знову поводив себе неприпустимо легковажно! Правда, йому конче треба було встановити зв’язки з партизанами. Але слід було чекати більш слушної нагоди. І дати загинути такій людині, як Ментарочі? Дати отому провокатору з кошлатими бровами вільно ходити по землі і зраджувати, виказувати чесних людей? Що ж, іноді треба затиснути своє серце. Хіба в нього є можливість врятувати кожного, хто потрапить у пазурі гестапівських катів? Йому наказано берегти себе. Віднині він пам’ятатиме тільки про це. Поки не одержить потрібних документів. А чи одержить він їх взагалі? Які можливості у нього є, щоб одержати? Тільки цей Лерро!
Погляд Генріха зупиняється на карті Європи. При світлі нічника на ній можна відрізнити прапорці, що позначають лінію Східного фронту. Але Генріх знає карту напам’ять. Навіть з заплющеними очима він її бачить. Фронт підійшов до тих кордонів, звідки почався в 1941 році! Як давно, здається, це було! Невже минуло мало не три роки? Невже три! Але кожен такий рік можна зарахувати за десять!
Генріх день за днем пригадує події перших днів війни, своє прибуття у ворожий табір, усе, що встиг зробити за цей час. Навіть, коли йому не пощастить дожити до кінця війни, він помиратиме з спокійною совістю... А все-таки образливо було б померти саме зараз, коли все наближається до розв’язки. І не побачити Батьківщини! Чи розуміють ті люди, які ступають нині по рідній землі, як би тяжко їм не доводилось, яке то безмірне щастя бути серед своїх? Мабуть, не в повній мірі.