— Зараз немає, але вони безперечно виникнуть. Я просив би дозволу звертатися до вас у разі потреби.
— Робіть це коли завгодно, але уникайте телефонних розмов. Особистий контакт куди надійніший.
— На жаль, за даної ситуації це так...
Нове призначення приємно здивувало Генріха. Як комендант, він відповідав тепер за стан усього району, в тому числі і за розташовані в ньому об’єкти, і це значно наближало до охорони заводу, навколо якого снували всі його помисли і бажання. Генріх справедливо вважав, що це призначення не обійшлося без втручання майбутнього тестя. Бертгольд і справді вважав за краще забрати Генріха з штабу дивізії, якою так довго командував крамольний генерал. Правда, він помер, але міг лишити після себе нездорове оточення.
Але найбільше зрадів новому призначенню Генріха Матіні.
— Це ж просто чудово! — вигукнув він, коли Генріх розповів йому про наслідки своєї поїздки до штабу командування. — Тепер я певен, що в нашому районі не буде масових розправ над беззахисним населенням, що провадяться по всій північній Італії!
Але нове призначення викликало і нові ускладнення. Відповідати за спокій у районі — означало боротися з тими, хто цей спокій порушує. А спокій з погляду окупантів означав беззастережну покору населення гітлерівцям, які розглядали кожного італійця як потенціального ворога. Розуміння спокою в італійського населення і в окупантів були надто різні, щоб їх безболісно можна було примирити.
Генріх розумів, що коли від самого початку він не встановить якогось, хай мовчазного, контакту з місцевим населенням, це неодмінно приведе до великих ускладнень між ним і жителями підлеглого йому району.
Другого дня ранком, коли Лідія прийшла прибрати кімнати, Генріх звернувся до неї з несподіваним запитанням.
— Ви німецьку мову добре знаєте?
— Краще французьку.
— Але ви розумієте, коли я розмовляю з вами німецькою мовою.
— Все. Але говорити мені трохи важко.
— Не велике лихо, навчитесь! А що б ви відповіли на мою пропозицію перейти на іншу роботу?
— Я не розумію... На яку саме?
— У Кастель ла Фонте організується військова комендатура. Мене призначено комендантом. Я італійську мову знаю погано. Але в комендатурі є посада перекладача. Я хотів би, щоб ви згодились її посісти...
Пропозиція Генріха була надто несподіваною для дівчини. Вона завагалася.
— А не буде пізно, коли я відповім вам завтра? Так відразу я вирішити не можу. Подумаю...
Генріх на те й розраховував: Лідії не стільки треба подумати, скільки порадитись. І через це охоче погодився почекати день-два і не квапити її з відповіддю.
Кубіс з головою поринув у влаштування свого добробуту. Його задовольняла квартира з шести кімнат, затишно умебльована і прикрашена, сніданки, обіди й вечері, якими частувала його молода дружина. Тим більше, що подружжю вони нічого не коштували — всі витрати по господарству Лерро взяв на себе, і Кубіс майже не витрачав своєї офіцерської платні. А проте Кубіс хвилювався і не бачив свого майбутнього в такому рожевому світлі, як раніш.
Генріх не помилився, коли оцінив посаг Софії у двісті п’ятдесят тисяч марок. Але Кубіс лише згодом збагнув, що ціни на вівці високі лише тому, що тепер війна, коли всі продукти харчування, а особливо м’ясо, коштують так багато. Він уже обізнався з довоєнними цінами на м’ясо і вовну і прийшов до висновку, що за нормальних, мирних умов посаг його дружини зменшиться мало не втроє. Це його так рознервувало і приголомшило, що він вирішив порадитися з Генріхом, чи не ліквідувати їм з Софією ферму тепер.
— Розумієте, Генріх, я просто хвилююся за майбутнє. Зараз, поки ще живий тесть, усе йде гаразд. Він добре заробляє і не рахується з витратами на господарство. Але він уже не молодий, часто хворіє. Не виключена можливість, що я скоро стану повновладним господарем його спадщини, і це не тільки не покращить мій стан, а ще погіршить. — Кубіс змінив навіть манеру говорити, кожне його слово тепер дихало апломбом завбачливої людини.