Раніше такі матеріали ніколи не лишалися у Лерро вдома, навіть тоді, коли він був хворий. З невблаганною педантичністю Штенгель забирав їх ввечері, щоб сховати на ніч у спеціальному сейфі на заводі. Але Кубіс зробив для свого тестя послаблення. Звичайно, виходячи з своїх власних інтересів. Він сподівався, що одного чудового дня йому таки пощастить здобути потрібні креслення і викладки. Правда, він зовсім не розумівся на техніці, а особливо радіотехніці, не мав уявлення про вищу математику. Але Пауль Кубіс покладався на натхнення, яке йому підкаже, що саме треба сфотографувати, а що лишити поза увагою, а особливо на Гольдрінга. Гольдрінг, з його освітою, безумовно збагне, що й до чого! Звичайно, Кубіс документів з рук не випустить, — не такий він дурень! — він просто покаже Генріху і спитає поради...
Після шлюбу дочки Лерро залишив за собою весь перший поверх, але жив, фактично, лише в кабінеті, виходячи в їдальню і вітальню лише тоді, коли до нього спускалися з горішнього поверху молоді або приходили гості. У решті нижніх кімнат розмістилася охорона, жили слуги.
Сьогодні Лерро почував себе особливо самотнім у своєму кабінеті. І треба ж було подзвонити цьому Лемке! Правда, Гольдрінг обіцяв прийти. Ось, здається, і він. Так і є!
— Сподіваюся, з усіма справами вже покінчено? — запитує Лерро.
— На сьогодні цілком. Можу хоч заночувати у вас.
— Так це ж просто чудово! — зрадів Лерро. — Зараз повечеряємо, вип’ємо пляшку вина, щоб краще спалося!
— О, я й так сплю, як бабак!
— Молодість, молодість! А от мені не спиться...
— Ви, мабуть, вибились із сну. Щоб увійти в норму, треба випити снотворного.
— Не в снотворному річ, спати не дають думки...
— Такі тривожні?
Лерро відповів не відразу. Він кілька разів затягся сигаретою, замислено дивлячись у куток кімнати, ніби вирішуючи, продовжувати йому розмову чи припинити. Але потреба комусь звіритись, з кимсь порадитись була така велика, що Лерро не витримав.
— Ви знаєте рішення Ялтинської конференції? — запитав він, напружено дивлячись на Генріха.
— Читав, але подробиць тепер не пам’ятаю.
— Але ж ви не могли забути тих рішень, де йдеться про покарання так званих воєнних злочинців!
— Гадаю, що це лише декларація. Війна є війна, і не було ще прикладу в історії...
— Так, так, вони не мають права, вони не можуть судити, хто винен, а хто ні!
— Ви так це говорите, ніби рішення цієї пресло-вутої конференції можуть торкнутися безпосередньо вас.
— Коли вони наберуть чинності, вони торкнуться і мене. Як це не безглуздо і не дивно звучить... Втім, можливо, вже й не так безглуздо... якщо подивитись на це з іншої точки зору.
— Нічого, абсолютно нічого не розумію!
Лерро замислився, і в голосі його, коли він почав говорити знов, ще чулися нотки вагання.
— Бачте, бароне, ваша скромність... так, ваша скромність дала мені можливість нічого не говорити про мою роботу на заводі і тому...
— Це не скромність, синьйоре Лерро, а правило: я не хочу знати речей, які мене не стосуються.
Старий інженер сердито заперечив:
— Але вони стосуються мене! І тому я мушу вам дещо пояснити. Інакше ви не зрозумієте. Та й розмова ця, я певен, лишиться між нами. Так що...
— Я вас слухаю, синьйоре Лерро.
— Я почну з того... хоча ні... Скажіть мені краще ви! Так от, ви читали вчорашнє повідомлення про бомбардування Англії снарядами-літаками?
— Звичайно.
— І звернули увагу на кількість жертв?
— Важко було не звернути на це уваги! Такого ефекту не давало ще жодне бомбардування!
— У цьому винен я. Це я їх убив!
— Синьйоре Лерро, ви нездужаєте, стомилися, перехвилювалися. Я певен, що ви робите з мухи слона. Прошу вас, давайте поговоримо про все це завтра...
— Ні, ні, я цілком здоровий. І те, що я кілька днів уже вдаю з себе хворого... Так, вдаю! Щоб не йти на завод!
— Синьйоре Лерро!
— Повторюю, я цілком здоровий і при повному розумі. При такому повному, що міг винайти прилад, який допомагає керувати літаками-снарядами по радіо...
— Ви? Альфредо Лерро?
— Ось бачите, ви не вірите і перелякалися... Але я не боявся, я досі ніколи не боявся! Я сам себе запитую, чому це так? По-перше, мабуть, тому, що мене цікавила сама ідея... Я ніколи глибоко не замислювався над тим, як застосують мій винахід на практиці. Знав, що працюю на воєнному заводі, знав, що з допомогою мого приладу літаки-снаряди полетять туди, куди їх спрямує воля людини. Ми не добилися ще такої точності, щоб снаряд влучав у потрібний об’єкт, але на певний населений пункт ми могли його спрямувати! Все це я знав. Але знав, так би мовити, теоретично. Я давав свій мозок, усе інше було їхньою справою. Мені байдуже було, хто застосує цю зброю. І проти кого... Але ні, мабуть, не тільки тому я не боявся, не замислювався. Я відчував, що з мене не спитають! Ось це головне. А тепер, коли побачив, що стіна, за якою я ховався, рушиться, коли зрозумів, що відповідатиму нарівні з усіма... Може, навіть більше, звичайно, більше, бо в них були тільки руки, а я давав їм мозок! Тепер я почав боятися...