Побачивши Генріха, Лемке швидко попрямував до нього і стисло розповів, що саме сталося.
Виїхавши з Кастель ла Фонте, він послав уперед кількох мотоциклістів, наказавши їм їхати так, щоб кожен задній бачив машину переднього. Шофер бронетранспортера теж мусив орієнтуватися на останнього мотоцикліста. Кілометрів за тридцять від Кастель ла Фонте, коли Лемке вже був упевнений, що спокійно доїде до Івреї, по колоні з правого боку застрочили партизанські кулемети і автомати. їх трасуючі кулі летіли широкою смугою. Партизани, пропустивши дозор мотоциклістів, атакували колону з флангу. Довелося приймати нічний бій. Італійські солдати, скориставшись з несподіваного нападу, почали розбігатися. Оті забиті, що їх бачить Генріх зараз, — все, що лишилося від кількохсот італійців.
— Виходить, ви досить успішно стріляли по обеззброєних, замість битися з гарібальдійцями! — ущипливо сказав Генріх. Він відчув, як невимовна лють охоплює його всього. З якою б насолодою він розрядив свій пістолет у цю потвору, що спокійно попихкує сигареткою. Але доводилося стримуватись, і вже цілком спокійним тоном він запитав: — Організуємо погоню?
— Вночі це надто рисковано. Почекаємо, поки зовсім розвидниться.
Чекати довелося довго. День видався туманний, і лише години за дві Лемке і Генріх у супроводі автоматників мали змогу оглянути позиції партизанського загону, що вчинив напад на колону.
— Зверніть увагу, — злісно говорив Лемке, — їхні позиції добре замасковані і, очевидно, зарані підготовлені. Вони чекали на нашу колону...
— Схоже, що їх хтось попередив, — спокійно констатував Генріх.
Про організацію переслідування партизанів і втікачів нічого було й думати. Туман обмежив видимість до мінімуму, а за таких умов заглиблюватися в гори було небезпечно: кілька десятків автоматників-партизанів могли стримувати весь великий загін Лемке і Генріха.
— Але хто ж міг попередити партизанів? — чи то сам себе, чи то Генріха запитав Лемке, коли вони разом у комендантській машині поверталися назад у Кастель ла Фонте. — Ви комусь говорили про відправку італійців цієї ночі?
— Жодній душі!
— Тоді хто ж?
— А чому ви гадаєте, що попередити партизанів міг хтось з мого оточення, а не з вашого?
— Моє оточення складається лише з німців, а серед вашого є й італійці.
— Після замаху на фюрера не можна довіряти і німцям! — кинув Генріх. — Гарантують вірність не національність, а погляди.
Лемке замовк. Він сердився на весь світ, а найбільше на самого себе. Треба було наполягти, щоб Гольдрінг сам супроводжував італійців, а він узяв усю відповідальність на себе. І ось маєш... Доведеться виправдуватися перед начальством, а Гольдрінг залишиться в стороні, адже напад стався за межами його району.
Генріх теж мовчав. Перед його очима невідступно стояла картина, яку він побачив на місці бою: кілька десятків забитих і поранених італійців і серед них Лемке з ліхтариком у лівій руці і з пістолетом у правій...
— А скажіть, ви довіряєте своїй перекладачці? — несподівано запитав Лемке, коли вони в’їхали в Кастель ла Фонте.
— Я її кілька разів перевіряв, і до того, як взяв працювати в комендатуру, і на самій роботі. Вона цілком виправдує характеристику графа Рамоні, який дав їй дуже хорошу рекомендацію.
— А в мене вона викликає деяку підозру.
— Щоб заспокоїти вас, я її ще раз перевірю, навіть спеціально спровокую, залишивши на столі якийсь нібито секретний документ, — байдуже кинув Генріх.
Він глянув на Курта, що з закам’янілим обличчям сидів за баранкою, і зрозумів, що сьогоднішня розмова за кілька хвилин стане відомою Лідії.
Увечері до Генріха буквально вбіг веселий і збуджений Кубіс.
Серце Генріха шалено закалатало. Невже сталося те, що інколи йому здавалося неможливим, до чого були спрямовані всі його зусилля і помисли, чому він підпорядкував усі свої дії і навіть життя!
І зовнішній вигляд Кубіса, і його поведінка підтверджували, що це дійсно так.
Зазирнувши в суміжну з кабінетом опочивальню, Кубіс щільно причинив двері, що вели туди, потім визирнув у коридор, з якого тільки-но зайшов до кабінету, і спустив язичок автоматичного замка.
Генріх, опанувавши себе, з посмішкою на устах стежив за ним.
— Не впізнаю вас сьогодні, Пауль! У вас вигляд змовника. Трапилось щось надзвичайне?
Кубіс підняв руку, як роблять це боксери- переможці на рингу, і, охопивши її біля зап’ястя пальцями лівої руки, струсонув нею в повітрі. Потім, так само мовчки, поплескав себе по кишені мундира.