— Та що з вами? Ви втратили дар мови?
Сміючись, Кубіс впав у крісло.
— Вони тут, дорогий бароне, усі до однісінької тут! — він знову поплескав по кишені і відкинувся на спинку крісла з виглядом переможця.
— Хто це вони?
— Фотокопії! Що ви тепер скажете про мої здібності?
— Скажу, що завжди був про них дуже високої думки. Невже вам пощастило...
— Усі до однісінької! Ну, чому ж ви мене не поздоровляєте?
— Бо ще не знаю, чи можна поздоровити. Адже ви невіглас у питаннях техніки! У старих бувають дивні примхи: Лерро міг зберігати як спогад про свій перший винахід якісь креслення, що тепер зовсім не мають цінності. Або замислити якусь нову роботу...
Від одного лише такого припущення Кубіс зблід. Він так уже призвичаївся до думки, що тримає в руках ціле багатство, що тепер почував себе людиною, в якої з рук хочуть його вирвати.
— Не... не... може бути! — запинаючись, пробелькотів він. Втім вираз тривоги, змішаної з острахом, все ясніше проступав на його обличчі.
— Давайте проглянемо і розберемось.
Кубіс витяг з бокової кишені мундира загорнуту в папір пачку і сторожко глянув на Генріха. Тепер разом з острахом і тривогою з очей його визирало і недовір’я.
Розреготавшись, Генріх знизав плечима.
— Я міг би образитись, Пауль, і виставити вас геть з вашими фотокопіями. Бо мене вони цікавлять так само, як торішній сніг. Хіба тільки з того погляду, чи зумієте ви, врешті-решт, зі мною розрахуватись? Так ось, я міг би вас виставити звідси. Але я розумію, що ви зараз сам не свій. Чорт з вами, давайте гляну!
Кубіс почав одну по одній подавати фотокопії. Генріх, беручи кожну лівою рукою, відставляв її перед собою, тримаючи праву руку на тому ґудзику мундира, в якому було вмонтовано мініатюрний і безшумний мікрофотоапарат. Часом, взявши чергову фотокопію, він навмисне затримував на ній свій погляд, немов вивчав креслення чи окрему формулу.
— Це те, що треба! Розробка окремої деталі. Вона, звісно, здасться, хоч і не має вирішального значення. Головне у тій фотокопії, що я розглядав щойно. Цю особливо бережіть. Я, звичайно, не такий вже фахівець, та й визначити з першого погляду важко, але, безумовно, головна ідея винаходу ось у тому аркуші.
Нарешті всі фотокопії було розглянуто.
— От тепер я можу вас поздоровити! Ви навіть не уявляєте, чим володієте! — Генріх міцно потиснув Кубісу руку, вперше за весь час їхнього знайомства цілком радо.
Кубіс тепер знову сяяв від щастя. Заховавши свій скарб у кишеню, переконавшись у тому, що Гольдрінг на нього не зазіхає, він пройнявся до нього почуттям найщирішої подяки, навіть розчулився:
— Я не вірив у дружбу, Генріх, я зневірився у всьому на світі, але того, що ви для мене зробили, я ніколи не забуду. Це ж ви мені порадили одружитися з Софією. І фортуна ніби відразу повернулася до мене обличчям! Бо коли б я не став чоловіком синьйорини Лерро, між вами і мною ніколи б не виникла та розмова, пам’ятаєте? Невже забули? Ну, коли ви мені вперше натякнули на можливість влаштувати своє майбутнє! Ні, ви просто мій добрий геній! Я вже не кажу про ті позики, які ви мені безвідмовно давали! До речі, ви не забули про свою обіцянку відстрочити сплату боргу ще на рік?
— Хіба я давав таку обіцянку?
— Аякже! Ви сказали, що коли побачите мою кредитоспроможність... Якщо хочете, я свій борг вам поверну навіть з процентами — тепер я можу це собі дозволити! — але через рік, бо ви самі знаєте, що з готівкою в мене поки погано. Сподіваюся, що з мене, як з друга, ви багато не візьмете?
Спокуса продовжити гру і “поторгуватися” з Ку-бісом за процентів на мить охопила Генріха. Але він переміг її — треба було швидше позбутися гостя.
— Ах так, пригадую. Ніколи не думав, що вам вдасться спіймати мене на слові! Але раз обіцянку дано, треба її виконувати!
Кубіс написав нову розписку і подер стару.
— Що ж ви збираєтесь робити з фотокопіями? — запитав Генріх, коли його гість уже зібрався йти.
— Якнайліпше заховати. Поки...
— Ви збожеволіли! їх треба зараз же покласти на те місце, звідки ви їх узяли. Сьогодні ж!
— Та нізащо в світі!
— Тоді розпрощайтеся з ними, забудьте, що ви їх тримали колись у руках! Припустімо, що сьогодні чи завтра Альфредо Лерро виявить, що ці документи зникли. Він смертельно перелякається і заявить Штен-гелю. І знаєте, хто головою відповість за пропажу? Пауль Кубіс! Зять Альфредо Лерро і за сумісництвом заступник начальника внутрішньої охорони заводу. Людина, якій крім цього доручено охороняти особу Лерро та його будинок...
— Та на якого ж дідька ви радили мені шукати ці документи?