— Мене непокоїть, що ти приятелюєш з непевними людьми. Це доводить, що твої патріотичні почуття...
— Ви помиляєтесь, майн фатер! — гаряче заперечив Генріх. — Можливо, я недоладно висловив свою думку або ви слухали мене погано. Тоді я ще раз повернуся до того, про що ми кілька хвилин тому говорили. Я вважаю, що іноді прямолінійність згубна. У наші часи треба бути гнучким політиком, а не просто солдатом. Живучи одним сьогоднішнім днем, ми забуваємо про день завтрашній, про реванш, який ми повинні взяти. Це я вважаю патріотизмом у даний момент. Я був патріотом своєї Батьківщини і залишуся ним до останнього подиху. Навіть тепер, коли до закінчення війни лишилися дні, а може й години, я, не вагаючись, віддам своє життя, коли знатиму, що ця жертва піде на благо мого народу. Ці слова я вам сказав вперше ще в далекій Білорусії, коли темної осінньої ночі мене привели до вашого кабінету. Ці слова я повторюю вам тут, в Італії, напередодні закінчення війни.
Бертгольд не міг не відзначити, з яким внутрішнім хвилюванням Генріх проголосив останні слова, і це до деякої міри його заспокоїло.
— Ти знаєш, чого я прибув сюди? — спитав він після довгої паузи і, не чекаючи на відповідь Генріха, продовжував: — Не тільки за тим, щоб допомогти тобі уникнути полону і всього, що чекає офіцера переможеної армії...
— Я вам дуже вдячний, майн фатер!
—Я прибув сюди і за тим, щоб ні завод, що виготовляє радіоапаратуру для літаків-снарядів, ні таємниця виготовлення цієї апаратури не потрапили до рук наших противників. Ти знаєш про цей завод.
— Так, Лерро говорив мені про нього щось таке...
— Ти хочеш сказати: покійний Лерро?
— Що?
— Подзвони до нього на квартиру. Можливо, Кубіс уже стиг...
Генріх кинувся до телефону. Квартира Лерро довго не відповідала. Нарешті почувся голос Кубіса. Генріх назвав себе.
— Що у вас нового, Пауль?
Розмова тривала хвилин зо дві. Нарешті Генріх поволі поклав трубку.
— На згадку про покійного Лерро, що тільки-но помер від паралічу серця, Кубіс пропонує мені забрати бібліотеку про рибальство, зібрану покійним. Адже ми з ним були друзями...
— Головної людини, яка могла б викрити таємницю, вже немає. Лишився завод і люди, які на ньому працюють...
— Що ви хочете з ним зробити?
— Сьогодні вночі, не пізніше, і завод, і люди перестануть існувати, — з холодною жорстокістю промовив Бертгольд. — Саме сьогодні вночі, бо завтра буде вже пізно. Завтра Лігурійський фронт капітулює... Твої частини охороняють гідроелектростанцію і греблю?
— Два взводи чорносорочечників.
— Сьогодні після комендантської години зміниш охорону греблі. На ніч постав тільки німецькі частини. Чисто німецькі, розумієш?
— Буде виконано!
— Зараз я помиюся з дороги, трохи відпочину, а на чотирнадцять годин ти виклич сюди Лемке, Штенгеля і Кубіса... Накажи приготувати ванну.
— Може, вип’єте кави?
— Ні, чарку хорошого коньяку, коли він у тебе є.
— Скільки завгодно! У підвалах старого Рамоні його вистачить до початку нової війни.
— До речі, як ся має старий граф? Ми з ним давні приятелі!
— О, він багато нам допоміг під час формування частин добровольців з італійських солдатів. Але після того, як партизани взяли його заложником, з ним стався припадок, і його зовсім паралізувало. Ось уже кілька місяців Рамоні лежить нерухомо, нікого не пізнає. У нього відібрало навіть мову.
— Шкода! Мені б хотілося з ним порозмовляти. Але за цю війну я надивився на мерців і не маю охоти бачити живий труп Рамоні.
Генріх вийшов до кімнати, де жив Курт. Той стояв біля вікна, блідий і схвильований.
— Що з тобою, Курт? — здивувався Генріх.
— Гляньте! — Курт крізь вікно вказав на ворота замку. Біля них стояло три здоровенних есесівці.
— І з цього боку, і з цього! — бігав від вікна до вікна Курт, показуючи на все нових і нових есесівців-автоматників, що оточили замок.
— То й що з того? — знизав плечима Генріх. — Адже вони тут тільки тому, що в замку генерал Берт-гольд, якого вони охороняють!
— Але вони нікого не випускають з замку!
— Якщо тобі треба буде вийти, ми це владнаємо. А зараз приготуй генералові ванну, а як звільнишся, приходь у кабінет — мені треба з тобою поговорити.
Коли Генріх повернувся до свого кабінету, тут, крім генерала, була і графиня Марія-Луїза. Вона стояла біля вікна, зодягнена в амазонку, як завжди, коли виїздила на прогулянку.
— Бароне! Поясніть мені, будь ласка, чому це мене не випускають з мого власного замку? — в голосі Марії-Луїзи чулися нетерпіння і образа.