Генерал зупинився, налив ще чарку і відпив маленький ковток.
— Але нам треба утруднити вихід води з долини руслом річки. Як бачите, вона найвужча тут, біля замку. Отже, коли висадити в повітря скелю, на якій збудовано замок, то руїни перетнуть річку. Звісно, це не стримає напору води, але значно уповільнить її спад. А нам треба, щоб високий рівень води в долині протримався бодай кілька годин...
Генерал замовк.
Генріх глянув на Штенгеля. Той кінчиком язика облизував пересохлі губи і тупим поглядом стежив за олівцем в руках Бертгольда, яким він водив по карті.
— Скільки вибухових речовин закладено під греблю ? — запитав генерал, звертаючись до Лемке.
— Шістнадцять тонн амоналу вже в тунелі!
“Мене навіть не попередили”, — подумав Генріх.
— Все приготовано для вибуху?
— Заступник коменданта, згідно вашого наказу, сам за всім стежить.
Дзвінок від Кубіса перервав розмову. Кубіс вимагав підмоги, побоюючись вилазки повсталих, які значно посилили вогонь.
— Зняти з греблі один взвод чорносорочечників і дати на підмогу цьому панікерові! — наказав генерал.
Генріх передав розпорядження.
— Греблю висаджуємо в повітря о дванадцятій тридцять. За десять хвилин перед цим скеля і замок мають перегородити шлях воді. Чуєте, Лемке, ви за це відповідаєте! Охорону греблі перед вибухом ти візьмеш на себе, Генріх. А ви, Штенгель, приймете від Кубіса командування частинами, які оточують завод. Ваше завдання не допустити, щоб врятувалася хоч одна людина з заводу. Тих, що випливуть на поверхню, треба буде розстрілювати. Візьміть з собою достатню кількість ракет. Видимість ввечері треба забезпечити максимальну. Зрозуміло всім?.. Запитання будуть?
Присутні мовчали, приголомшені планом Берт-гольда.
— Скільки чоловік працювало на заводі? — запитав генерал Штенгеля.
— Дві тисячі триста вісімдесят полонених і сто сорок два німецьких інженери і наглядачі.
— Де вони зараз?
— Майже всі лишилися на заводі. їх замкнули на складі готової продукції на початку бунту... Як же з ними бути?
— У темряві ви не впізнаєте, де свій, де чужий. — Стріляйте всіх!
Бертгольд знову налив чарку.
— Коли все зрозуміло, йдіть готуйтеся.
— Гер генерал, дозвольте звернутися? — голос Штенгеля хрипів, як у застуженого.
— Маєте щось сказати?
— Замок належить графині Рамоні — моїй нареченій, отже...
— Знаю, але не можу через це зірвати виконання такої важливої операції.
— У замку зібрано коштовні колекції... Це посаг... Я прошу...
— Ліс рубають — тріски летять, майоре! Зараз не про наречену думати треба. Беріть приклад з мене. В замку мій друг, старий граф Рамоні. А я його навіть не попереджаю... Ідіть!
Дерев’яною ходою Штенгель попрямував до дверей. Його мрія про багатство, з якою він прожив усю війну, заради якої ладен був на все, розвіялася як дим саме тоді, коли він був найближче до її здійснення.
— От тепер, Генріх, давай відпочинемо, бо цієї ночі нам спати не доведеться, — запропонував Бертгольд, солодко потягуючись.
— А коли ми з вами зможемо їхати? — запитав Генріх.
— Негайно після вибуху! Негайно! Хай Лемке і Штенгель докінчують справу. Наше діло зроблене, і ми з тобою за якусь годину будемо на швейцарському кордоні. Мій “ хорх” вміє розвинути швидкість... А там відпочинок, спокійне життя! А все-таки добре, що ми з тобою лишилися живими! Давай вип’ємо за наше майбутнє.
Генріх налив чарку і помітив, що руки в нього тремтять. Не пройшло це й повз увагу Бертгольда.
— У тебе тремтять руки?
— Коли б війна тривала ще рік-два, я лишався б спокійним, як досі. Але зараз, коли чекати лишилося кілька годин...
Бертгольд розсміявся.
— Мушу признатися, що точнісінько те ж коїться й зі мною. Тільки я вмію краще себе тримати...
Двері несподівано розчинилися навстіж, і в кімнату вбігла Марія-Луїза.
— Синьйоре генерал! Молю вас! Благаю! Не робіть цього! Це все, що я маю!
Марія-Луїза у нестямі впала навколішки перед Бертгольдом.
На порозі з’явився, мов у воду опущений, Штенгель.
— Це що таке? В чому річ? — нетерпляче й роздратовано вигукнув Бертгольд.
Генріх підхопив Марію-Луїзу під руки і силоміць посадовив її в крісло. Графиня продовжувала благати.
— Заклинаю вас, генерале! Не руйнуйте замку...
— Це ви сказали? — тихо спитав Бертгольд Штенгеля.
Той промовчав.
Марія-Луїза розридалася, і Генріх кинувся до графина з водою. В цю мить за його спиною пролунало два постріли.
Марія-Луїза напівлежала в кріслі, широко розкинувши руки. Штенгель упав як підкошений.