Останні слова Генріх вимовляє з піднесенням — він бачить, як люди Ментарочі біжать греблею, займають бункери.
— З доручення командування охорону греблі передаємо до рук повсталого італійського народу. Вам всім я гарантую життя. Зараз ви підете в казарми, а завтра рушите додому...
Пролунав одинокий постріл.
Командир чорносорочечників упав перед шеренгою, пустивши кулю в скроню.
— А тепер слухайте мене! — Ментарочі, як завжди, веселий. — В казарму, кроком руш! А коли ще хтось схоче пустити собі кулю в лоба — не раджу! Мир краще війни!
— Направо! Кроком руш!
Чорносорочечники слухняно йдуть до казарми. Люди Ментарочі їх супроводжують.
— А велика охорона у цього генерала? — запитує Ментарочі, спокійно припалюючи сигарету, запропоновану Генріхом.
— Ні, сапери виїхали до Палермо. Отже, лишилося лише кілька есесівців, може, душ п'ять, може, трохи більше.
— Ну, це для нас дурниця!
— Але щоб все було, як умовилися!
— Все буде, як у кращих театрах!
Ментарочі, відкозирявши, побіг.
Генріх знову присів на лаву. Він бачить, як Мента-рочі розставляє людей на греблі, заводить їх у бункери. На більшості людей форма чорносорочечників. Таких Ментарочі ставить на зовнішні пости, решту заганяє в окопи і бункери.
— Ну от, здається, все! Тепер будемо чекати високого гостя! Скільки лишилося?
— Двадцять сім хвилин! — відповів Генріх, глянувши на годинник.
Слова його заглушує страшний вибух, що струсонув повітря. Замок, що височів на скелі на протилежному кінці долини, ніби знявся у повітря і поволі почав осідати.
Слідом за вибухом гучний гуркіт покотився по долині, затиснутій між гір.
— Генерал чомусь поспішає! — стривожено кинув Генріх.
— А шкода все-таки замку, хоч він і не наш! Шкода! — з щирим жалем вихопилося у Ментарочі.
У цей час почувся дужий посвист.
— Ідуть! — сказав Ментарочі і раптом весело і голосно крикнув: — Приготуйсь!
Усі завмерли. Генріх зробив крок уперед.
Дорогою до греблі мчало дві машини. Попереду “опель-капітан”, позаду “хорх”.
— Генерал їде позаду! — кинув Генріх. — В його присутності не забувайте, що ви лише солдат.
— Яволь! — широко усміхнувшись, відповів Мен-тарочі.
Машини, під’їхавши майже до греблі, зупинилися.
— Все гаразд! — не зовсім по формі відрапортував Генріх. Бертгольд мовчки кивнув головою.
З передньої машини вийшов есесівець. Шофери лишилися на місцях.
— Оце і вся ваша охорона, гер генерал? — здивувався Генріх.
— Одного я послав до Лемке з наказом, а третій з тобою. До речі, де він?
— Я наказав йому стати на охорону входу до ту-нелю. Радив би вам послати й свого, бо я не зовсім довіряю цим чорносорочечникам.
— Маєш рацію! В останню хвилину можуть зрадити! — Бертгольд повернувся і віддав відповідне розпорядження есесівцю і шоферові другої машини. Шофер з особистої машини генерала лишився на місці.
— Пройдемося трохи! Адже я умовився з Лемке, щоб він вивів війська з долини о двадцятій тридцять. В нашому розпорядженні є ще чверть години, а з греблі чудесний краєвид!
Не поспішаючи, Бертгольд і Генріх пішли по греблі. Відійшовши кілька кроків, зупинилися.
Бертгольд, спершися на перила, дивився на долину, яку збирався затопити.
— А знаєш, Генріх, мені чомусь пригадався зараз Нерон. У галереї Германа Герінга я бачив картину! Нерон спостерігає пожежу Рима. Чудова картина. Особливо обличчя Нерона, що дихає захопленням, навіть насолодою.
— А скажіть, гер генерал, вам не шкода тих тисяч людей, яких за кілька хвилин з вашого наказу потоплять?
— Шкода? Що за дурниці!
— А в кожного з них, як і у вас, є, можливо, дружина, діти, мати...
— Припини цю розмову! Ти бачив, що я зробив з Штенгелем? Ще одне слово і...
Бертгольд поклав праву руку на кобуру. Але в цей час залізні пальці Ментарочі охопили його кисть.
— Ну, навіщо хвилюватися! Хіба не можна поговорити спокійно!
Пручнувшись, Бертгольд заніс ліву руку, щоб відштовхнути цього зухвалого солдата, що виріс немов з-під землі, але той схопив і її.
— Що це означає? На поміч! На поміч! — кричав Бертгольд, пручаючись.
— Ну, навіщо кричати? Ваша охорона, синьйоре, вже на тому світі і, мабуть, чекає на вас там.
— Генріх, ти скажеш, що це означає?
Генріх впритул підійшов до Бертгольда і прошепотів йому на вухо два слова.
—А-а-а! — Здавалося, що над греблею прокотилося вовче виття. Зрозумівши, що його довгі роки дурили, як йолопа. Бертгольд забув навіть про небезпеку і страх і, справді, зараз скидався на ощиреного вовка.