Генріх повернувся і поволі пішов уздовж греблі.
Якусь хвилину Бертгольд безтямним поглядом дивився йому вслід. Думка, що він втратив мільйони, на які збирався спокійно дожити своє грішне життя, його на мить ніби паралізувала. Та раптом до його свідомості дійшло, що йдеться вже не про гроші, а про власне життя.
— А-а-а! — ще раз несамовито крикнув Бертгольд і пручнувся з такою силою, що Ментарочі не втримав його, Бертгольд вирвався в нього з рук.
— Стережіться! — гукнув Ментарочі.
Генріх озирнувся.
Просто на нього біг озвірілий Бертгольд, на ходу витягаючи пістолет.
Генріх підняв свій, але в цей час пролунав постріл Ментарочі.
Бертгольд за інерцією зробив ще два-три кроки і впав, вдарившись обличчям об бар'єр греблі. Куля гарібальдійця влучила йому в потилицю.
— Куди ви тепер? — запитав Ментарочі, коли Генріх сів у машину.
— Додому! — широко усміхнувшись, відповів Генріх. — Ну, щасти вам! Так, гадаєте, без мене зумієте розсіяти загін Лемке і врятувати повсталих на заводі?
— Ви ще й до гір не доїдете, коли вони з нами пісень співатимуть. Їдьте спокійно і спасибі вам за все!
Ментарочі і Генріх міцно потиснули один одному руки, і машина, набираючи швидкість, помчала в бік, протилежний Кастель ла Фонте.
Другого травня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року на кладовище Сан-Ремі зайшов молодик у світло-сірому костюмі з траурною смугою на рукаві і з букетом троянд у руках. Наглядач кладовища, що, гріючись на сонці, майстрував з дерева якусь іграшку для свого онука, зацікавлено подивився йому вслід. Він знав усіх у Сан-Ремі в обличчя, але цього молодика бачив уперше. Відриваючись від роботи, він раз у раз позирав у бік двох могил, оточених однією огорожею, куди попрямував незнайомий. Той сидів на маленькій лаві зовсім непорушно, лише зрідка нахилявся і дбайливо поправляв квіти на ближчому до нього могильному горбику.
“Горе! Всім горе, молодим і старим, лишила після себе війна”, — сумно пробурмотів старий і з серцем взявся длубати дерево.
Прихід нового відвідувача знову відірвав його від роботи. Це теж був юнак, і наглядач кладовища його, очевидно, добре знав. Привітавшись, він тут-таки поінформував:
— На могилі ваших хтось сидить. Не з місцевих — я бачу його вперше.
Юнак швидко попрямував до тієї огорожі, де сидів незнайомий. Ще здалеку вів побачив темно-русяве волосся, яке мов розчісував вітер, і трохи нахилену вперед у задумі постать.
— Пробачте, месьє, — почав юнак і раптом спинився. — Ой, це ви?
— Бонжур, — тихо промовив Генріх, потискаючи руку братові Моніки. Хоч він його бачив другий раз у житті, але ці очі, очі Моніки, були такі знайомі, такі рідні, що Генріху не треба було питати, з ким він розмовляє.
— Мама померла зовсім недавно... Вона так часто згадувала вас...
— Не треба говорити про це, Жан! — Генріх підвівся. На його очах бриніли сльози. — Передавайте привіт усім знайомим, зокрема Франсуа.
— Спасибі, він теж вас пам’ятає.
— А Людвіна Декок як себе почуває?
Жан спохмурнів.
— Її вбито, — коротко відповів він і відвернувся.
— Андре Ренар, сподіваюсь, живий? Ви з ним зустрічаєтесь?
— Він нещодавно тут був, але зараз у Парижі.
— Коли будете йому писати, обов’язково передайте від мене найщиріше привітання.
— Він дуже зрадіє, коли дізнається, що я вас бачив, і шкодуватиме, що це сталося не з ним...
У розмові запала незручна пауза. У обох на устах бриніло одне ім’я, але вони боялися його вимовити, схвильовані споминами і зустріччю.
— Прощайте, Жан! — не витримав напруження Генріх. Він відчував, що до його горла підкочується тугий клубок. — Бережіть її могилу. Це та цяточка землі, до якої завжди будуть линути мої думки... Бажаю вам більш щасливої любові!
Генріх нахилив голову і швидко пішов до виходу з кладовища.
Епілог
Яка ж чудова була весна!
Вона п’янила, як вино, вона збуджувала, як збуджує радість, вона ріднила людей, як ріднить щастя!
Люди чотири довгих роки боялися неба, бо з нього з посвистом і виттям падала смерть. Люди чотири роки з болем розгортали газети, бо навіть перемоги свідчили про нові втрати. Тривожно відкривали наглухо завішені на ніч вікна. З острахом розгортали трикутні саморобні конверти з фронтів. Обережно запитували один одного про спільних знайомих і друзів. Бо скрізь, всюди можна було почути таке страшне і невблаганне своїм змістом слово — смерть!