Надвечір другого дня все майно відділу було вже в вагонах. Але вчасно виконане завдання не вплинуло на настрій лейтенанта фон Гольдрінга. Він зайшов до офіцерського ресторану похмурий і, незважаючи на те що відвідувачів у ресторані майже не було, все ж пройшов до найвіддаленішого столика біля вікна.
Вже коли офіціантка прийняла замовлення, до столика, за яким сидів Генріх, підійшов високий худорлявий обер-лейтенант.
— Дозвольте сісти біля вас, гер лейтенант, — звернувся він до Гольдрінга.
— Будь ласка. Мені приємніше буде вечеряти в товаристві.
— Обер-лейтенант, вклонившись, сів і заглибився у вивчення прейскуранта.
— Тут, у прейскуранті, не позначено, чи є у них пиво. Ви не знаєте? Я б залюбки зараз випив кухоль темного пива.
Генріх пильно глянув на офіцера.
— Гадаю, що є. А ви, очевидно, проїздом?
— Так, я тільки-но з фатерлянда.
Розмову перервала офіціантка, яка принесла Генріху вечерю.
— А що подати вам? — запитала вона оберлейтенанта.
— Лише чашку чорного кофе і кілька бісквітів, — навіть не запитавши про пиво, відповів оберлейтенант.
Офіціантка побігла виконувати замовлення.
— Були у відпустці? — поцікавився Генріх.
— Деякий час був вдома, а це знову на фронт.
— А що нового у фатерлянді?
— Все як і було! — мляво кинув обер-лейтенант. — До речі, у мене випадково збереглася дрезденська газета. З неї ви зможете дізнатись про всі новини.
Обер-лейтенант витяг згорнуту газету і простягнув її Генріху.
— Дуже вдячний! Залюбки почитаю на дозвіллі, — відповів Генріх, вийнявши з кишені якусь брошурку. — А я тільки сьогодні прочитав ось цю книжечку. Дуже цікава, якщо маєте бажання, можу вам подарувати.
Обер-лейтенант, не глянувши на назву книжки, сховав її. Він спокійно допив кофе, поклав гроші на стіл і, привітно кивнувши Гольдрінгу, повільно вийшов з ресторану.
За чверть години Гольдрінг був уже в купе вагона, яке ось уже два дні правило йому за тимчасову квартиру. Денщик, якого Генріх завчасно попередив, що сьогодні ввечері вони повертаються назад до штабу, вже спакував речі лейтенанта. Але Генріх не поспішав виїжджати. Замкнувши двері і спустивши штору, він взявся за газету і, певно, знайшов в ній щось дуже цікаве, бо читав довго, правда, досить дивно: знизу вгору, увесь час зупиняючись на окремих словах, навіть літерах.
Вичитані новини, мабуть, були дуже приємними для лейтенанта, бо коли за півгодини він сів у машину, щоб їхати до штабу, денщик про себе відзначив, що настрій лейтенанта змінився на краще. Всю дорогу лейтенант наспівував якусь мелодію і навіть весело жартував, чого раніше ніколи не дозволяв собі з денщиком.
Поїзд повільно йшов на захід. Попереду, на віддалі кількохсот метрів, ще один паровоз тягнув платформи з баластом, і це гарантувало, що поїзд прийде за призначенням. Якщо партизани підклали десь під рейки міни, то насамперед злетять у повітря цей паровоз і платформи, а військовий ешелон лишиться неушко-дженим.
Правда, всі, хто був у цьому ешелоні, плекали надію спокійно проїхати білоруську територію — адже партизани досі звертали увагу переважно на поїзди, що йшли з заходу на схід. Проте заходи перестороги ніколи не зайві. Тому-то й пустили попереду паровоз з добре навантаженими платформами, тому-то й стирчали з розкритих товарних вагонів дула кулеметів, а всі солдати тримали зброю при собі.
У класних вагонах, де їхали пани офіцери, звісно, про небезпеку думали найменше. І не тому, що офіцери були більш хоробрі, а просто у них не вистачало на це часу. Одні відсиплялися після випитого, інші похмелялися чи грали в карти.
Генріх з оберстом їхали в одному з класних вагонів у середині поїзда. Крайнє купе було відведене для денщиків, а далі розмістилися офіцери, по двоє, а то й по троє в купе. Окремі купе мали лише оберст, Кокенмюллер і Генріх.
Молодий лейтенант був щиро вдячний Бертгольду за це розпорядження, бо це давало йому змогу побути на самоті з своїми думками.
А вони були не дуже веселі.
Перед вікном вагона повільно пропливали знайомі пейзажі. Коли Генріх побачить їх знову? Коли він матиме змогу скинути оцей чужий і такий огидний мундир, зодягнеться в звичайний свій одяг, піде в ліс і безтурботно блукатиме між засніженими деревами або влітку кинеться горілиць на порослу зеленою травою землю і спокійно дивитиметься в безкраю небесну синь? Коли він зможе, не криючись, а на повний голос заспівати свою улюблену пісню, оту, що завжди просив його заспівати батько? Та й чи побачить він батька коли-небудь? Чи побачить він своїх друзів, знайомих? Чи буде у нього змога продовжити перерване війною навчання?