Для рідних він “пропав без вісті”. Таке повідомлення одержить його батько. Скільки сліз принесе ця звістка в рідний дім! Але так треба. Треба! Для всіх рідних і знайомих його немає на світі. Він пропав без вісті: є лише кілька людей у Москві, які знають, де він, яким відомо, що вже встиг зробити той, кого називають зараз Генріхом фон Гольдрінгом. Лише ці люди знають, де він зараз, що має зробити завтра чи позавтра.
І він виконає те, що йому доручено. Виконає, хоча б для цього треба було віддати життя. Він зробить це заради Вітчизни, заради батька, який так побивається за ним тепер і побиватиметься ще довгі-довгі роки.
Що він пережив у той вечір, коли розглядав альбом Шульца! Була хвилина, коли йому здалося, що він себе зрадить і кинеться на майора. Ніхто ніколи не дізнається, скількох зусиль йому коштувало себе стримати. Але він себе стримав, бо так було треба.
Тепер йому буде ще важче. Віднині він житиме не тільки серед ворогів, а й на чужині. Поки корпус стояв у Білорусії, він міг, у разі свого провалу, втекти в ліс, до партизанів. Він, хоч і жив серед ворогів, але був у себе вдома, на Батьківщині, і завжди відчував десь поблизу величезну силу свого народу, його незриму підтримку, усю невичерпну могутність його духу. Так, він житиме на чужині. А коли що станеться, у нього залишиться єдиний вихід — отой крихітний револьвер, з яким він не розлучається ні вдень, ні вночі.
Але, чорт забирай, він буде жити! Довго і на зло ворогам. У нього вистачить сил тримати себе так, щоб гестапівські хорти не натрапили на його слід, хоч йому іноді до відчуття фізичної огиди нестерпна ця роль барона фон Гольдрінга. Колись він розповість це рідним і друзям. А зараз треба мовчати, ні на мить не забувати, хто він і для чого його заслано у лігво ворога. І все-таки як йому важко, як йому нестерпно важко! Артисти в театрі можуть відпочивати під час антрактів, вони мають у своєму розпорядженні цілий день, щоб бути самими собою, а він має грати роль постійно, кожної миті, і грати якнайкраще, не маючи перепочинку навіть уночі, бо і вночі якимсь підсвідомим почуттям йому треба теж стежити за собою, пильнувати, щоб не прохопитися уві сні якимсь словом. І відпочинок ще так далеко! Та чи дочекається він закінчення війни? Ходити так довго по краєчку прірви і не зірватися?
Ні, геть ці думки! Він зараз барон фон Гольдрінг. А про що може думати Гольдрінг, та ще й барон? Про партію у брідж, приємності, які на нього чекають у Франції, про оцей лист від Лори, якого він досі не прочитав і якого прочитати конче треба, бо оберст пильно стежить, щоб листування між Генріхом і Лорою не переривалося.
— Гер оберст просить вас зайти до нього! — гукнув Кокенмюллер, визирнувши з купе Бертгольда.
— Будемо вечеряти, панове, разом, а то мені самому сумно, — запросив Бертгольд.
Денщик оберста поставив на накритий вже стіл дві пляшки і безшумно вийшов.
— Чи правда, гер оберст, що у нас буде тривала зупинка у Варшаві? — запитав Кокенмюллер під час вечері.
— А вас це з якого боку цікавить?
— Я здичавів у цій остогидлій Білорусії. Хотілося хоча б пройтися по вулицях пристойного міста.
— Знаю я ваші прогулянки! — посміхнувся Берт-гольд. — Ви без жіночого товариства, як риба без води.
Занудьгували і сподіваєтесь на гостинність прекрасних варшав’янок?
Кокенмюллер почав вихваляти варшав’янок.
— Зупинка, мабуть, триватиме годин з шість, так що матимете змогу розважитись, — заспокоїв свого ад’ютанта оберст.
— Може, прогуляємось, бароне? — звернувся капітан до Генріха.
— Ні, я зв’язаний обіцянкою!
— Он як! — оберст не міг приховати здивування.
— Я обіцяв фройляйн Лорі не знайомитися з панночками. Крім тих, звичайно, з якими вона сама схоче мене познайомити, — пояснив Генріх.
— О, я бачу, ви не марнуєте часу і таки добре навантажили пошту! — посварився пальцем оберст. На його обличчі засяяла благодушна посмішка.
— Ви вже бачилися з фройляйн Лорою? — запитав Кокенмюллер.
— Ми бачилися лише в дитинстві. А тепер понов -люємо це давнє знайомство, так би мовити, заочно.
— Сподіваюсь, Генріх, що незабаром зможу надати тобі відпустку і ти побачиш Лору, — пообіцяв оберст.