Чемно вклонившись обом, Генріх звернувся до старшої.
— Мадам розмовляє німецькою мовою?
— Трохи.
— Я ваш новий постоялець і, на превеликий жаль, ані слова не розумію по-французькому.
— Ви, певно, барон Гольдрінг? Месьє Лютц попереджав про ваш приїзд. І я рада, що саме в моєму готелі зупинився такий шановний гість, — на обличчі господарки готелю з’явилася та стандартна люб’язна посмішка, яка є невід’ємною частиною ділових навичок людей, що в силу своєї професії мусять прислужуватись перед іншими.
Моніка дивилася кудись повз Генріха. її обличчя, таке жваве хвилину тому, стало застиглим і непривітним.
— Я хотів би, мадам, замовити вечерю на дві персони на дев’ять годин.
— Прошу! — швиденько погодилася господиня. — А що б ви хотіли замовити?
— Форель, курку по-французькому з картопляним гарніром і салат.
— Правда, тепер так важко з продуктами! Але для своїх жильців... Вечерю приготувати в окремому кабінеті?
— Так! А зараз я просив би вас прислати мені до кімнати пляшку бордо, коньяку, дві пляшки фруктового лікеру і пляшку шоколадного.
Генріх поклав на стойку гроші.
— Решти не треба, — сказав він недбало і, взявши написаний німецькою мовою прейскурант, почав його проглядати.
— Лютц сказав, що цей барон дуже багатий! — долинула до нього сказана півголосом французькою мовою фраза.
— Бо встиг награбувати, — сердито кинула Моніка.
— Тримай язика, Моніка!
— А він однаково стоїть, як телепень, і нічого не розуміє.
— Віднеси йому замовлення, — наказала мадам.
Генріх, ховаючи посмішку, поклав на стойку прейскурант і пішов до себе.
Не минуло й п’яти хвилин, як у двері постукали і в номер зайшла Моніка, несучи на підносі пляшки з вином. Поставивши їх на стіл, вона мовчки попрямувала до дверей.
— Одну хвилинку, мадемуазель!
Моніка спинилася біля самих дверей і чекала.
— Ви розмовляєте німецькою мовою? — запитав Генріх.
— Розмовляю, але дуже рідко, бо не люблю ані мови, ані... — дівчина замовкла.
—... ані самих німців? — закінчив за неї Генріх.
Моніка мовчала.
— А ви хоробра! І все ж я не раджу говорити таких речей німецьким офіцерам.
— Кожен вільний у своїх уподобаннях! Мені, наприклад, більше подобається російська мова, вона така милозвучна!
— Я мав нагоду її чути — адже я прибув із Східного фронту.
— Ви із Східного фронту? — в очах Моніки Генріх побачив неприховану зацікавленість.
— І можу вас запевнити, що російські жінки не говорять німецьким офіцерам таких речей, як ви.
— Вони мовчки зносять образи?
— Ні, вони стріляють! Стріляють у тих, кого вважають своїми ворогами, — французькою мовою відповів Генріх.
Очі Моніки широко відкрилися. Якусь мить вона отетеріло дивилася на Генріха, ворухнула губами, ніби хотіла щось відповісти, але увійшов денщик, і дівчина пішла.
Рівно о дев’ятій Генріх був у кабінеті Лютца. Той ще працював.
— Гер гауптман! Невже така кількість роботи? Адже вже дев’ять, а ви працюєте.
— Я чекав на вас і, щоб не сидіти склавши руки, дещо підготував на завтра, — пояснив Лютц, закриваючи папки з паперами. — А як ви влаштувалися, бароне?
— Непогано. Вже познайомився з господинею та її дочкою.
— І Моніка наговорила вам прикрих речей?
— Трохи було, але мені здається, що врешті-решт ми з нею порозуміємося.
— Он як! — щиро здивувався Лютц. — Ну, коли вам пощастить налагодити взаємини з Монікою, вам заздритимуть усі офіцери і вважатимуть вас за великого дипломата.
Незабаром обидва вже сиділи в затишному кабінеті і вечеряли. Господиня ресторану мадам Тарваль прислала до столу справді хороше вино. Та й страви були приготовані добре, і гауптман їв з великим апетитом. Коли подали жарену форель, Лютц вражено вигукнув:
— О, я бачу, ви завоювали якщо не симпатію Моніки, то симпатію мадам Тарваль! Коли вже вона з першого дня знайомства почала частувати вас такими стравами...
Після вечері Генріх замовив ще пляшку коньяку і коробку сигар.
— Так роботи буде багато, кажете? — запитав він, пригублюючи чарку.
— Раніше було легше, — зітхнув Лютц. — Тоді дивізія стояла компактно. Штаб містився в Екслебенці, і роботи було куди менше.
— А чим викликана зміна розташування дивізії? — поцікавився Генріх.
— Бачте, спочатку французи сиділи тихо і спокійно. Але після нашої поразки під Москвою вони
підняли голову. З’явилися так звані макі. Стріляють вони здебільшого з-за рогу і переважно в офіцерів. Трапляється, що псують залізниці, висаджують у повітря мости, а то й військові об’єкти. Частини СД і поліція вже не в силі впоратися з ними самі, і через це охорону воєнних об’єктів доручили нашій дивізії. От так і вийшло, що нашу дивізію довелося розкидати по різних пунктах на протязі дев’яноста кілометрів, від Сан-Мішеля аж; до Шамбері.