— Передайте, будь ласка, оберстові, — попросив перебіжчик, звертаючись до Кокенмюллера.
Ад’ютант взяв папірці і на витягнутій долоні поніс їх до стола свого шефа, не зводячи настороженого погляду з загадкового росіянина. Але той байдуже оглядав кабінет, і Кокенмюллер остаточно заспокоївся. Тим більше, що його увагу привернули дивні зміни у виразі обличчя шефа.
— Що таке? — скрикнув Бертгольд.
— Так точно! — ледь помітна радісна усмішка промайнула на устах перебіжчика. — Маю честь відрекомендуватися, гер оберст: Генріх фон Гольдрінг!
Юнак схопився з місця і виструнчився.
— Але як? Звідки? — оберст рвучко відсунув крісло і теж підвівся.
— Зараз поясню, але мені хотілося б поговорити з вами віч-на-віч...
— О, звичайно... — зустрівши застережливий погляд свого ад’ютанта, оберст спинився. — Гауптман Кокенмюллер — мій ад’ютант, при ньому ви можете говорити все, що хотіли б сказати мені... До речі, ви палите? Прошу!
Оберст підсунув коробку з сигарами на край стола. Юнак мовчки вклонився. Відкусивши кінчик сигари і припаливши її від запальнички, ввічливо піднесеної Кокенмюллером, він кілька разів глибоко затягнувся.
— Пробачте, довго не палив!
— О, не поспішайте, — гостинно запросив Берт-гольд.
— Я надто довго чекав на зустріч з вами, гер оберст, щоб відкладати цю розмову бодай на мить... За документами, з якими, бачу, ви вже ознайомилися, я Комаров, Антон Степанович, лейтенант Радянської Армії... Ні, ні, це не фальшивка! Мені власноручно вручили це посвідчення в штабі з’єднання, хоча насправді я Генріх фон Гольдрінг. Син відомого вам барона Зігфріда фон Гольдрінга, який раніше мав честь бути з вами, гер оберст, в дуже близьких дружніх взаєминах.
Очі юнака вп’ялися в широке обличчя оберста.
Бертгольд не в силі був приховати своєї схвильованості. Навіть ад’ютант, забувши про обережність, машинально зняв руку з кобури і всім корпусом подався трохи наперед, немов боявся пропустити бодай одне слово з цієї не зовсім звичайної розмови.
— Але як син барона фон Гольдрінга опинився в Червоній Армії? Як ви перетворилися на Комарова? Та ви сидіть, адже стомилися і, цілком природно, хвилюєтесь.
— Так, я не соромлюся признатися, що хвилююсь. Надто багато пертурбацій в моєму, не такому вже довгому, житті, і надто довго чекав я на зустріч з вами. Якщо гер оберст має зараз трохи вільного часу, щоб вислухати більш докладну розповідь... О, повірте, я безмежно щасливий, що можу назвати, нарешті, своє справжнє ім’я...
— Так само, як і я його почути. Ви навіть не уявляєте, як воно мене схвилювало. Зустріти єдиного сина свого найближчого друга, друга далекої молодості! Сина такого відданого співробітника і ще за таких обставин. Генріх фон Гольдрінг!
— Це ім’я мені треба було забути на довгий час, і зараз, вимовлене вами, воно нагадує мені ласкавий голос мого батька. І я, і я...
На очі Генріха набігли сльози. Помітивши це, Кокенмюллер підніс йому склянку води. Юнак випив одним ковтком і трохи заспокоївся.
— Як вам відомо, гер Бертгольд, — продовжував він, — мій батько Зігфрід фон Гольдрінг відразу після світової війни почав працювати у відомстві, в якому і ви на той час працювали. У 1928 році з особистого наказу оберста Александера, шефа відомого вам відомства, мого батька було відряджено до Росії. Я був тоді семилітнім хлоп’ям і все ж добре пригадую літній вечір, велику віллу, вас поруч якоїсь красивої дами. Вже потім батько мені пояснив, що це була прощальна вечірка, яку ви влаштували на його честь у себе на віллі, Вільгельмштрассе, 22. Адже так, батько не помилився, назвавши цю адресу, коли згодом, вже в Росії, розповідав мені про свій прощальний вечір?
— У вас чудова пам’ять! — перервав його Берт-гольд. — Як зараз, бачу вашого батька, а разом і вас, непосидючого малюка. І хоч ви тепер вже доросла людина, але впізнаю риси того хлопчика, який так потішав усіх нас, дорослих. Ось, виявляється, чому мене так вразило ваше обличчя. Ну, звичайно ж, це рот Зіг-фріда, завжди уперто стиснутий, занадто малий на його великому обличчі. У вас риси тоншого малюнка, розріз очей швидше материн, ніж батьків. Це й завадило мені відразу схопити сімейну схожість... Але, даруйте, я вас перервав, мене так схвилювали ці спогади.
— Не більше, ніж мене, гер оберст. Ви, певно, пригадуєте час, коли ми залишили батьківщину — 1928 рік, — і те, що батько виїхав до Радянської Росії як іноземний спеціаліст?
Оберст ствердно хитнув головою.
— Але заходи перестороги потрібні були вже й тоді. От чому і в дипломі, і в рекомендаціях фірми Бауера стояло прізвище Залеського. Станіслава За-леського. Поляка за походженням. Мене, звісно, теж перехрестили. Я й досі пам’ятаю, як задовго до від’їзду батько щодня мені тлумачив, що справжнє моє ім’я не Генріх, а Геннадій, що прізвище моє Залеський, що я не німець, а поляк.