— А трава не заважатиме?
— Зорієнтуйтеся на місці. Провадитиметься випробування нових запальних мін. Гадаю, — продовжував Лютц, підійшовши до настінної карти, — що ось тут, на північний захід від Сан-Ремі, є плато, яке нас може влаштувати. Огляньте його. Зробіть це до обіду. їхати доведеться верхи, бо машина там не пройде. Візьміть двох солдатів з комендантської роти і обов’язково захопіть з собою автомат.
— Мій новий шістнадцятизарядний пістолет не гірший від автомата!
— Будьте обережні. Є дані, що партизани вештаються по околицях міста.
— Негайно ж виїжджаю, гер гауптман!
Захопивши зброю, Генріх за чверть години вже їхав до плато в супроводі солдата-коновода, озброєного автоматом.
Кілометрів за п’ять дорога закінчувалась, і далі до плато вела лише вузенька стежечка, що круто здіймалася вгору. Ненатреновані коні почали задкувати, лякаючись крутизни.
— Залишайся біля коней і чекай мене! — наказав лейтенант коноводові.
Кинувши йому повід, Генріх почав здиратися стежкою вгору і незабаром був уже на плато. Воно було справді великим — з кілометр завдовжки, метрів чотириста завширшки — і впиралося в високу скелю. Крім трави, рослинності тут не було. Лише праворуч, на самому краєчку цього природою створеного полігона, росло кілька розлогих дерев. Генріх перетнув плато і підійшов до скелі. Вся площа біля неї була вкрита великими кам’яними брилами.
“Саме те, що треба”, — подумав Генріх і рушив далі, щоб обійти все плато. Коли він вже завернув від скелі праворуч і був під деревами, до нього долинули голоси. Озирнувшись, Генріх побачив на протилежному боці плато двох одягнутих у цивільне французів, які тільки-но вийшли з-за скелі. У одного з них — старшого — висів на шиї німецький автомат, у другого зброї в руках не було. Вони йшли до виноградників, голосно розмовляючи.
Думка про критичність становища блискавкою промайнула в голові Генріха. Справді, що робити? Його автоматичний пістолет діє безвідмовно, а ці двоє йдуть безтурботно, навіть не оглядаючись навкруги. Підпустити ближче і стріляти, поки вони його не побачили? Але ж це не вороги! Це друзі, які так само, як і він, борються з ворогами і його, і свого народу! Вийти їм назустріч і миром покінчити справу? Але ж він не встигне сказати й слова! Досить, щоб партизани побачили його мундир, і вони стрілятимуть перші. Заховатися за деревом? Але його однаково тут помітять, бо партизани йдуть до виноградників, що починаються відразу за деревами.
Причаївшися за стовбуром одного з дерев, Генріх міцно стиснув свій пістолет і не зводив очей з тих двох, що наближалися. Коли партизани були від нього вже метрів за шість, він раптом вискочив з-за свого укриття і голосно, навіть надмірно голосно від хвилювання, вигукнув:
— Олюме!
Ще гаразд не збагнувши, що сталося, партизани зупинилися і, побачивши спрямований на них пістолет, повільно підняли руки.
— Турне ву! — суворо наказав Гольдрінг.
Не опускаючи рук, партизани повернулися спиною до Генріха.
— Один ваш рух, і я стріляю! — попередив Генріх, наближаючись до затриманих. Партизани стояли непорушно. Та й що вони могли вдіяти тепер, коли сила була на стороні цього офіцера німецької армії?
Не опускаючи рук з пістолетом, спрямованим у спини полонених, Генріх підійшов до них впритул і зняв з шиї старшого автомат, потім обшукав кишені обох затриманих. У старшого він витяг гранату, у молодшого — бельгійський браунінг. Покінчивши з обшуком, Гольдрінг поклав відібрану зброю до своєї кишені, а автомат почепив собі на шию.
— Опустіть руки і йдіть у тінь! — наказав він і озирнувся, щоб перевірити, чи немає нікого навколо.
Затримані слухняно виконали наказ.
Тепер партизани стояли навпроти, і Генріх міг їх розглянути. Старший з них виглядав років на сорок, молодший був, мабуть, однолітком Гольдрінга. Його великі чорні очі дивилися на офіцера з ненавистю і зневагою.
— Партизани? Макі? — запитав Генріх.
— Так! — твердо відповів молодший.
— Куди ви йшли?
— До сусіднього села, у нього померла мати, — відповів молодший, кивнувши на свого товариша. Старший, втупивши очі в землю, мовчав.
— Навіщо ж ви взяли в такому разі зброю?
Ні старший, ні молодший не відповіли.
— Йолопи! — з серцем промовив Генріх. — Берете зброю, а не вмієте тримати її напоготові. Йдете, наче проспектом прогулюєтеся!