Партизани перезирнулися.
— Йдіть до тієї скелі! — наказав Генріх. — Зброю я покладу ось там, біля спуску. Коли я спущуся з плато, можете забрати її і йти, куди вам треба. Тільки добре запам’ятайте цю науку!
На мить в очах партизанів спалахнула радість, але відразу й пригасла. Тривога все виразніше проступала на їхніх обличчях. Обидва стояли не рухаючись. Генріх зрозумів, що вони вважають його наказ якимсь підступним маневром і, підійшовши до молодшого, повернув його плече лівою рукою, підштовхнув у спину пістолетом.
Юнак пішов. За ним рушив і старший. Вони йшли спочатку повільно, очевидно, все ще чекаючи на кулю в спину, але чим далі, хода їх прискорювалась, а потім вони побігли, раз у раз озираючись.
Генріх і собі рушив до спуску з плато. Партизани вже добігли до скелі і тепер пильно стежили за тим, що робитиме цей дивний німецький офіцер. Гольдрінг поклав відібрану зброю біля самого спуску, привітно махнув рукою своїм недавнім полоненим і почав швидко спускатися з плато.
Поки партизани добігли до місця, де лежала їхня зброя, Генріх був уже далеко. Макі побачили лише двох вершників, що галопом мчали по дорозі до міста.
— Ти щось тямиш? — здивовано запитав молодший старшого.
— Анічогісінько!
Нічого не зрозуміла і стара селянка, яка потай спостерігала з виноградника за всією цією сценою.
Пригнувшись між кущами, вона мало не вмерла від страху, коли побачила, що Жана Тарваля і П’єра Корвіля затримав німецький офіцер, навіть вуха затулила, щоб не чути пострілу. Але жоден постріл не пролунав. Замість цього до неї долинули уривки дуже дивної розмови, яка зовсім її спантеличила.
За якісь півгодини Генріх, веселий і збуджений, доповідав гауптману, яке чудесне плато буде в них для випробування нових мінометів.
— А коли саме відбудеться це випробування? — запитав він Лютца.
— Найближчими днями. Наш генерал — член приймальної комісії. День випробування залежатиме від нього. І гадаю, що відкладати він не буде. Тим більше, що міномети і міни до них виготовляються поряд з нами.
— Ну, це вже ви, мабуть, помиляєтеся! В околицях Сан-Ремі я не бачив жодного придатного для цього підприємства.
Лютц посміхнувся.
— А по дорозі на плато ви не помітили невеличкого заводу, праворуч від шляху?
— Кілометрів за півтора?
— Так. Ото якраз він і є.
— Ніколи не повірю! Навіть заводом його не назвеш — якесь кустарне підприємство.
— Це зовні. Зовні, справді, нічого схожого на великий воєнний завод, бо... — Лютц спинився, бажаючи справити своїми словами більший ефект, — бо весь він схований під землею! Там працює понад тисячу полонених — росіян, французів, поляків, чехів — одне слово, людей, які вже ніколи не побачать сонця. Під землею вони працюють, харчуються, сплять і... помирають. їх і ховають під землею.
— Хитро придумано! — вихопилось у Генріха.
Він справді був вражений несподіваним і таким цінним для нього відкриттям. Треба поспішити повідомити про це своє командування.
— Коли я кажу, що їх там і ховають, це не означає, ніби є якесь підземне кладовище. Трупи померлих спалюють, а попіл, як добриво для полів, за недорогу ціну продають місцевим селянам. Звичайно, про походження цього добрива покупці нічого не знають... Як бачите, утилізація повна, — криво посміхнувшись, закінчив Лютц.
Генріх не міг не помітити, що останні слова гауптман сказав з гіркою іронією.
Пролунав дзвінок.
— Мене викликає генерал, можливо ненадовго. Якщо хочете, то чекайте на мене тут.
— Ні, я піду, помиюся, трохи запилився під час поїздки. Зустрінемося в казино.
Генерал у кабінеті був не сам. Навпроти нього сидів керівник служби СД майор[1] Міллер.
Ад’ютант генерала дуже не любив цього само-впевненого і нахабного гестапівця і був неприємно здивований, побачивши його в штабі, — очевидно, Міллер пройшов до генерала, коли він, Лютц, кудись вийшов.
— Гер Лютц, — почав генерал, рукою вказуючи на крісло, — майор прийшов у справі, і я хочу, щоб і ви взяли участь у розмові. Гер Міллер цікавиться вашою думкою про нашого нового офіцера для доручень, лейтенанта фон Гольдрінга.
Лютц здивовано позирнув на генерала, потім перевів погляд на Міллера. Яка все-таки огидна пика! Особливо ці загострені ніс і підборіддя, що роблять майора схожим на хорта, і маленькі круглі очі, які, мов буравчики, свердлять співрозмовника.
— Я знайомий з лейтенантом Гольдрінгом з першого дня його перебування тут і можу сказати єдине — це культурний, здібний і цілком благонадійний офіцер.