— Як бачите, гер Міллер, думка мого ад’ютанта цілком збігається з моєю, — промовив Еверс.
—Я теж, гер генерал, не мав сумнівів у благонадійності барона фон Гольдрінга, але є сигнал, — Міллер багатозначно підняв палець. — Який сигнал, звісна річ, я вам сказати не можу. Крім того, наш обов’язок полягає в тому — ви це добре знаєте, — що ми повинні перевірити кожного нового офіцера, який має доступ до секретних документів. Саме тому я й звернувся до вас, гер генерал. Не маю сумніву, що ви допоможете зробити цю перевірку.
— Але зважте, гер Міллер, що йдеться не про якусь невідому нам людину, а про барона фон Гольдрінга, якого оберст Бертгольд знає дитиною! Про це він говорив мені особисто. А сам оберст Бертгольд — друг райхсміністра Гіммлера, а по лінії дружини — родич обергрупенфюрера Кальтенбруннера. До того ж тепер оберст Бертгольд працює в Берліні, при штаб-квартирі Гіммлера! Уявіть собі, гер Міллер, що про цю перевірку дізнається Бертгольд?
— Але ми маємо вказівки перевірити абсолютно всіх! І вчора, на жаль, не знаючи подробиць біографії лейтенанта фон Гольдрінга, я дзвонив з приводу одержаного нами сигналу своєму шефові і одержав від нього якнайсуворішу вказівку провести перевірку негайно. Запевняю вас, що про неї Гольдрінг не дізнається.
— Але яке відношення маємо до цього ми? — трохи роздратовано запитав Еверс.
— Нам потрібна ваша допомога, — пояснив Міллер. — Треба, щоб ви послали барона у відрядження до Ліона. Це допоможе здійснити розроблений нами план. Краще за все послати його з пакетом на адресу штабу корпусу. Решту ми беремо на себе. Про наслідки перевірки я сповіщу вас особисто. Сподіваюся, що ви допоможете нам, гер генерал, і запевняю вас, що ніхто про це знати не буде.
— Гаразд! — погодився генерал. — Але нічого більшого від нас не вимагайте. Коли саме треба послати Гольдрінга?
— Сьогодні. Поїзд відходить о шістнадцятій сорок.
— Сподіваюся, майоре, що ви більше не турбуватимете нас, принаймні щодо особи барона?
— Признатися, мене самого непокоїть ця історія після того, що ви мені повідомили про взаємини фон Гольдрінга з Бертгольдом. Але не зробити перевірки я вже не можу, оскільки одержав найкатегоричніше розпорядження і навіть погодив з шефом план цієї маленької операції. Отже, відступу немає, і ми про все домовилися! Моє шанування!
Міллер вклонився і вийшов з кабінету.
— Не подобається мені ця витівка, гер гауптман, — сердито зауважив Еверс, коли за Міллером закрилися двері. — Але й відмовитися ми не маємо права. Так чи не так, а треба, щоб Гольдрінг не дізнався про перевірку. Інакше він наробить нам через Бертгольда неприємностей, і чималих. Мати справу з Гіммлером — це однаково, що сидіти на бочці з порохом і тримати в руках запалений гніт.
— Такий горішок, як Гольдрінг, явно не по зубах Міллеру.
— Але ми мусимо сьогодні послати барона у відрядження, гер гауптман.
— Він офіцер для особливих доручень, і коли послати його до штабу корпусу навіть із звичайною стро-євою запискою, це не викличе в нього ніякої підозри. Адже він не знатиме, що в пакеті. А решта — то не наша справа.
— Тоді приготуйте пакет і від мого імені дайте лейтенантові наказ відвезти його до Ліона. Тільки не прохопіться й словом!
— Не турбуйтеся, гер генерал!
Біля входу до готелю “Темпль” Генріх зустрів стару селянку. Він би, напевне, не помітив її, коли б жінка не окинула його довгим ласкавим поглядом і перша не привіталася:
— Бонжур, месьє!
— Бонжур, мадам! — відповів вкрай здивований Генріх. З власного досвіду він вже пересвідчився, що французи уникали вітатися з німцями.
Увійшовши в готель, Генріх хотів піднятися сходами просто до себе, але по дорозі його спинила мадам Тар-валь. Цього разу на її устах не сяяла звичайна усмішка господині готелю. Обличчя жінки було схвильоване, і губи тремтіли. Але очі дивилися з незвичною лагідністю і якось запитливо.
— Надворі так парко, бароне! — співчутливо сказала мадам Тарваль.
— Я не звик до такої погоди в цю пору року, — погодився Генріх.
— То, може, хочете випити чогось прохолодного?
— А що у вас є?
— О, для вас у мене знайдеться пляшка чудового старого шампанського!
Генріх зайшов у зал ресторану, а мадам Тарваль кудись побігла. За хвилину вона повернулася з фужером і пляшкою в руках.
— Справді чудесне вино, мадам! — похвалив Генріх, відпивши з фужера. — Тепер я розумію, чому так далеко сягає слава французького шампанського.
— На жаль, це у мене остання пляшка. Я її берегла для якоїсь виключної, особливої нагоди!