— А чому вас туди переводять?
— За рапортом командира роти обер-лейтенанта Фельднера!
— У чому ж полягає ваша провина?
— Чотири дні тому обер-лейтенант був трохи напідпитку. Йому здалося, що я не так, як слід, привітав його, хоч, слово честі, я привітав його, як годиться. Тоді він почав командувати: “Ляж;”, “Встань”. Я виконував його накази, доки в мене вистачило сили. Але скоро я стомився. Він вилаяв мене, а потім написав рапорт, ніби я відмовився коритися наказові і просив відправити мене на Східний фронт.
— Це все правда, що ви мені розповіли?
— Свята правда, гер лейтенант, як перед богом! — юнак глянув на Гольдрінга з таким благанням, що тому стало шкода цього хлопчика в солдатській шинелі.
— А ви дуже боїтеся Східного фронту?
— Там, гер лейтенант, вже загинуло двоє моїх братів. У матері лишився я один. І коли вона дізнається, що й мене послано на Східний фронт, вона не переживе цього.
— А чому ви не сказали про все генералові?
— Навіть командир полку не захотів говорити зі мною...
— Наказ про відкомандирування при вас? — трохи подумавши, запитав Генріх.
— Ось! Мені наказано тут почекати попутної машини на Шамбері.
— Що ж, я можу поговорити з генералом. Але треба висунути якусь причину, щоб вас тут залишити. Якщо хочете, я можу сказати, що візьму вас денщиком. Ви згодні?
— Я буду виконувати всі ваші розпорядження і працюватиму так, як ніхто інший.
— Давайте ваші документи і чекайте на мене тут.
Солдат похапцем, ніби боячись, що офіцер може змінити своє рішення, тремтячими руками витяг папірці і передав їх лейтенантові.
Генріх піднявся на другий поверх і увійшов до кабінету Лютца.
— А-а! Гольдрінг! Радий вас бачити, — Лютц щиро потис руку Генріха. — Генерал просив, щоб ви негайно зайшли до нього.
Здавши гауптману розписку штабу про одержання пакета, Генріх попрямував до генерала.
— Ну, лейтенант, розкажіть, як все це було? — вигукнув Еверс, побачивши Гольдрінга.
Генріх розповів усе до найменших деталей.
— Я представив вас до нагороди залізним хрестом другого ступеня, — сповістив Еверс.
— Щиро дякую, гер генерал! Я сьогодні напишу про це Бертгольду. І певен, що оберст буде теж вдячний вам за турботи про мене.
Ця відповідь дуже сподобалася генералові.
— Передайте оберсту щирий привіт від мене, — попросив він.
— Гер генерал! Дозвольте мені звернутися до вас з одним проханням?
— Прошу!
— Тут у вестибюлі знаходиться солдат, якого відправляють на Східний фронт за рапортом обер-лейтенанта Фельднера. Я не хотів би говорити про це, але запевняю, що обер-лейтенант вчинив дуже несправедливо, особливо, коли зважити, що солдат цей дуже кволий фізично і що його два брати вже поклали голови на Східному фронті. А мені саме потрібен денщик. Я прошу, гер генерал, змінити своє рішення і дозволити мені взяти його за денщика.
— Оце і все ваше прохання? — генерал був навіть трохи розчарований, що не може зробити чогось більшого для офіцера, який так відзначився.
Взявши з рук Генріха документи Курта, генерал перекреслив свою попередню резолюцію про відправку на Східний фронт і крупним почерком написав: “Залишити при штабі як денщика лейтенанта барона фон Гольдрінга”.
— Дуже вдячний, гер генерал! А тепер, коли ви так швидко задовольнили моє перше прохання, дозвольте звернутися до вас з другим...
— Можливо, що виконаю і його, — посміхнувся Еверс.
— Тоді я прошу прийняти від мене десять пляшок шампанського, старого французького шампанського, яке я розшукав у Ліоні спеціально для вас. Мені гауптман Лютц якось сказав, що ви любите хороше шампанське.
— Це ваше прохання я виконаю ще з більшою охотою, ніж перше!
— Дозвольте йти? — запитав Генріх.
— Можете йти, тільки сьогодні ж подайте рапорт про надання вам тижневої відпустки за сімейними обставинами.
— О! Безмежно вдячний, гер генерал! Про це я давно мріяв, але просити не наважувався.
Коли Генріх спустився вниз, Курт Шмідт схопився з лави і, забувши про субординацію, кинувся до лейтенанта.
— Ну, Курт, — сказав Генріх, — ви тепер мій денщик!
Радість, що буквально осяяла обличчя молодого солдата, мимоволі передалася й Генріхові. Він з теплою усмішкою позирав на цього хлопчика в солдатській шинелі, що стиснув свою пілотку з такою силою, ніби намагався вдавити її у власні долоні.
— Я не знаю, чим зможу віддячити вам, гер лейтенант! — з сльозами на очах тихо прошепотів Курт Шмідт, не зводячи з лейтенанта погляду, сповненого подяки.
— Віддячиш хорошим виконанням своїх обов’язків, — відповів Генріх, — а зараз знайди мого колишнього денщика Фріца Зеллера, він тобі все покаже і, взагалі, введе в курс справ. Дізнайся в штабі, де ти житимеш, і приходь у готель “Темпль”, що навпроти штабу.