— А якби ви не дізналися про це?
— Перейти до рідної армії я вирішив давно. Отже, те, про що я дізнався, лише прискорило справу. Звичайно, я не міг не скористатися з такого найщас-ливішого збігу обставин. Відпадає потреба тривалої перевірки: адже ви були близьким другом мого батька, а мене знаєте з дитинства!
— Розумно, розумно, мій хлопчику! Хоча... трохи ризиковано. Адже тебе могли вбити.
— Ця думка мене гнітила найбільше. Але, повірте, гер оберст, не смерті я боявся. Я боявся того, що загину від кулі рідного мені німецького солдата, буду похований разом з ворогами, під чужим ім’ям, не помстившися за смерть батька...
— О, розумію! Але тепер, коли ти серед своїх...
— У мене таке почуття, ніби я знову повернувся в рідну сім’ю!
— Так, так, син мого загиблого друга може вважати мене за свого другого батька.
— У мене не вистачає слів для подяки... О, гер оберст, ви навіть не уявляєте всього, що я зараз відчуваю! В останньому листі, який лежить перед вами, батько заповідав мені знайти вас і в усьому слухатися ваших порад... Тепер я можу сказати — батьківських порад!
Генріх схопився з місця, зробив крок уперед і нерішуче зупинився. Бертгольд сам підійшов до нього і міцно потис обидві руки юнака.
— А що це за спадщина, про яку згадується в документах? — спитав Бертгольд, який повернувся на своє місце і знову взявся за папери.
— Як вам відомо, все нерухоме майно батько продав, виїжджаючи до Росії. Одержані суми він поклав частково в Німецький банк, а основну суму — в Швейцарський національний.
— Скільки всього?
— Трохи більше двох мільйонів марок.
— О! — вихопилося з грудей Кокенмюллера.
— Твій батько забезпечив тобі щасливе життя, Генріх! — урочисто промовив Бертгольд.
— Воно належить не мені, а фатерляндові.
— О, я цього певен! Але ми поговоримо про це, коли ти відпочинеш, заспокоїшся... Гер гауптман, — звернувся Бертгольд до Кокенмюллера, — потурбуйтеся про все. Барона помістіть поруч з моєю квартирою, дістаньте йому відповідний одяг і загалом...
— Можете бути спокійним, гер оберст, барон фон Гольдрінг не матиме причин скаржитись.
— Барон фон Гольдрінг! Якою музикою, музикою дитинства звучать для мене ці слова! А коли я скину цей одяг, я цілком перероджуся!
— Отже, поспіши це зробити. Гауптман Кокенмюллер допоможе тобі і про все подбає.
Попрощавшись, Генріх у супроводі Кокенмюллера попрямував було до виходу, але по дорозі спинився.
— Пробачте, гер оберст, ще одне запитання: а скульптура канцлера Бісмарка, яку я того вечора звалив, ще ціла?
— Ціла, ціла, і я сподіваюсь, що ти побачиш її на власні очі.
Коли Генріх вийшов, Бертгольд підійшов до вікна, розчинив його навстіж і довго вдивлявся у далекий обрій.
Осінні важкі хмари, що насувалися зі сходу, пливли так низько над землею, що, здавалося, ось-ось черкнуться об вершечки дерев, дах школи, де розташувалася канцелярія відділу І-Ц, похилу дзвіницю дерев’яної церковки, яка височіла навпроти шкільного подвір’я. Набридла, остогидла картина! Але скоро може все змінитися...
Ні, сьогоднішній день почався дійсно щасливо! Така багатозначна розмова з Гіммлером, а потім цей перебіжчик. Скидається на те, що він справді син барона фон Гольдрінга. Інакше, звідки він міг знати такі інтимні подробиці? Але син Зігфріда, спійманий на гарячому, міг перемайнути на бік Рад. За гроші чи під страхом смерті... Він, Вільгельм Бертгольд, не такий довірливий дурник, яким прикинувся. Але що б там не трапилось, однаково справа повертається на його користь.
Оберст вдруге сьогодні зраджує себе і поринає у мрії. Мабуть, ці мрії сягають дуже далеко, бо він обсмикує на собі мундир, виструнчується і, надавши своєму обличчю виразу поблажливої зверхності, підходить до чотирикутного дзеркала, вправленого в спинку дивана. З дзеркала на нього дивиться набундючене широке обличчя з маленькими сірими очицями під кущиками рудуватих брів і м’ясистим носом. Оберст пригладжує щіточкою руденькі маленькі вуса а la Adolf і підходить до дивана ближче. Тепер голови не видно, зате можна побачити всю поставу. Що ж, оберст з неї задоволений: сталевого кольору мундир з чорним коміром добре облягає кремезні плечі і широкі груди, на світлих бриджах жодної зморшки; високі, добре начищені чоботи вилискують. Такий вигляд і мусить мати бездоганний офіцер навіть у поході. Так, оберст Бертгольд задоволений з себе, задоволений з сьогоднішнього дня.
— Все йде на добре! Все йде на добре! — каже він, потираючи руки, і прямує до письмового стола, щоб ще раз проглянути документи Генріха.