— Дозвольте мені налити вина, я зовсім не п’ю горілки...
Ця заява трохи насторожила оберста. Він сам не раз інструктував агентів про правила їх поведінки і особливо підкреслював, що перша заповідь для розвідника — не вживати алкогольних напоїв.
— І зовсім не п’єш?
— Дозволяю собі не більше чарки коньяку і склянки сухого вина.
— Вино є, а коньяк зараз буде. — Бертгольд дав розпорядження денщику.
— Слухай, Генріх, — запитав Бертгольд ніби ненароком, коли вечеря вже наближалася до кінця і щоки Гольдрінга трохи почервоніли від випитого, — ти не пам'ятаєш справи Нечаєва?
— Василя Васильовича? Колишнього начальника ГПУ в тому місті, де ми жили з батьком на Далекому Сході?
— Так, так! — підтвердив Бертгольд.
— Чудово пам'ятаю! Адже я написав анонімку на нього.
— Скажи, в чому суть цієї справи?
— Нечаєв якось на полюванні познайомився з батьком, і потім вони часто ходили полювати разом. Але в 1937 році батько помітив, що Нечаєв якось підозріло ставиться до нього. Боячись, що він одержав якісь матеріали про нашу діяльність, батько вирішив його скомпрометувати. Він склав, а я переписав анонімку. В ній ми обвинуватили Нечаєва в тому, що він ходить у тайгу не на полювання, а для зустрічей з японським шпигуном, який діяв у цьому районі, і передає йому секретну інформацію. Анонімці повірили, і Нечаєва заарештували. Про дальшу його долю батько не міг дізнатися.
— От і не вір у спадковість! Адже в тебе чисто батьківська пам'ять! А для нас, розвідників, хороша пам'ять — перша зброя. Ти мені казав, що допомагав батькові розшифровувати наші накази і зашифровувати зведення. Вчора мені довелося переглянути свої архіви, і я випадково знайшов там одного цікавого папірця. Ось він. Не нагадує він тобі що-небудь?
Бертгольд простягнув Генріху невеличкий, вже пожовклий аркушик, на якому було написано лише три рядки цифр в різних комбінаціях по чотири.
Поки Генріх пильно вдивлявся в цифри, Бертгольд з байдужим виглядом палив, час від часу позираючи на зосереджене обличчя гостя. Оберст був впевнений, що завдання тяжке — на нього міг дати відповідь лише той, хто роками мав справу з цим шифром.
Мовчанка затягнулась, і Бертгольд почав уже шкодувати, що вдався до надто складного засобу перевірки. Адже насправді, треба бути старим, досвідченим агентом розвідки, а не юнаком — помічником розвідника, щоб тримати в голові ключ кода, який застосовувався чотири-п’ять років тому, та й то всього кілька разів.
Нарешті Генріх підвів голову.
— Так ось де цей папірець, — сказав він, сумно посміхаючись, — а батько так чекав на нього, стільки нервував! Він тоді сам мусив прийняти рішення і діяти на свій розсуд. І тільки після того, як усе вже було зроблено, ви прислали йому коротеньке повідомлення з подякою! Адже це інструкція на проведення операції “ Таубе ”! Після того як батько повідомив, що росіяни будують у тайзі номерний завод, ви відповіли: “Початок будівництва треба всіляко затримати”. Обіцяли сповістити конкретне завдання, але ми його не дочекались. Тоді батько сам через агента Б-49 провів операцію “Таубе” — він спалив бараки, і робітники розбіглися... А ось тепер, через півдесятка років, я тримаю в руках інструкцію, яку ми чекали з таким нетерпінням. — Генріх сумно похитав головою і замислився.
— Даруй мені, що я збудив тяжкі для тебе спогади. Але май на увазі — ми, розвідники, повинні мати залізне серце і сталеві нерви.
Ще довго розпитував Бертгольд Генріха про роботу на сході, цікавлячись прізвищами, датами, фактами. Генріх охоче відповідав і сам, здавалося, захопився спогадами.
Кокенмюллер вже змінив п'яту стрічку на магнітофоні, потай встановленому в суміжній кімнаті, а Бертгольд усе розпитував.
Коли Генріх пізно ввечері пішов до себе, Бертгольд ще довго не лягав, звіряючи записи на стрічці з документами, які містила в собі папка, надіслана з Берліна. Звіт Зігфріда фон Гольдрінга за 1937 рік цілком підтверджував те, що говорив Генріх фон Гольдрінг восени 1941 року.
Отже, Бертгольд не помилився, всиновивши нащадка свого друга...
Перші неприємності і перші доручення
Генріх фон Гольдрінг схопився з ліжка, немов його підкинуло пружиною. Вже три тижні, як він перейшов лінію фронту, і все ніяк не може призвичаїтися до нової обстановки, до думки, що найважче лишилося позаду. Правда, все склалося для нього добре, навіть занадто добре. А може, саме в цьому і полягає небезпека? Людина, коли все йде гаразд, послаблює зібраність, втрачає постійний контроль над своїми словами і діями. Чи не пошкодить йому, наприклад, надмірна прихильність оберста Бертгольда? Адже він почав вводити Генріха в курс справ роботи відділу ще до присвоєння йому офіцерського звання? Звісно, оберст заручився підтримкою командира корпусу генерал-лейтенанта Іордана. Генерал дуже зацікавився історією молодого барона фон Гольдрінга і сам порушив клопотання перед ставкою про присвоєння Генріху звання офіцера. Генерал Іордан має рацію, коли твердить, що радянські офіцерські училища дають не менші знання, ніж німецькі. Певно, погоджено з генералом і те, що Генріх залишається при штабі і працюватиме саме у відділі І-Ц, під безпосереднім керівництвом Бертгольда. Ні, з цього боку нема чого чекати неприємностей! Звідки ж тоді це почуття неспокою і підсвідомого незадоволення самим собою? Генріх перебирає в пам’яті всі події останніх днів. Так, він припустив помилки — взявся за вивчення роботи відділу, замість того щоб насамперед зав’язати дружні взаємини з офіцерами штабу.